Розділ 6

Я виглядаю з кухні й дійсно бачу Аркена, що тупцює біля порогу. Його кругленька опецькувата постать на тлі відчинених дверей наче оточена ореолом світла. А сам він здається трохи дивним — напівпрозорим, огорнутим мереживною сіткою химерних золотавих ниток. Відчуваю, як мій рот здивовано відкривається, а ноги дерев’яніють.

Анаїс обходить мене зі своїм кошиком. Поправляє його у руці й легко вклоняється: 

— Гарного вам обіду, пане Аркене.

Я кліпаю — і нитки зникають, а постать Аркена набуває матеріальності. 

— Дякую, рибонько, — приязно усміхається він, витираючи хустинкою лоба. — Передавай Томі привіт.

Струшую головою, відчуваючи, як коса боляче хльоскає по лопатках, і наче в тумані чую Анаїсине «неодмінно» та ловлю її підбадьорливий погляд.

А тоді вона виходить. Двері тихо зачиняються, і ми лишаємося вдвох.

Поки Аркен неквапом знімає з плечей легкий літній плащ — тонку темно-синю накидку з високим коміром, — я намагаюся прийти до тями. «Спокійно, Кіро», — шепочу до себе. — «Ти просто надихалася диму та чаду від печі». Але десь у глибині душі розумію: мені нічого не примарилось.

— Схоже, ви вдвох на славу потрудилися. Пахне неймовірно смачно, — каже він, проходячи повз мене у вітальню. Я, наче цуцик, плутаюся за ним.

Мимоволі червонію й швидко відказую, не бажаючи присвоювати собі чужі досягнення: 

— Це все Анаїс. Вона дуже вправна. І приємна.

Помічаю схвальний кивок від Аркена: 

— Радий, що ви потоваришували.

Але навіть коли сідаємо до столу, те дивне видіння продовжує терзати свідомість. Чи варто самому Аркену розповісти, що я бачила? А раптом він просто посміється з мене? Задумливо кусаю губу й замість зізнання розстеляю на колінах серветку — так ретельно й акуратно, наче це найважливіше заняття в моєму житті.

— Ну, як тобі перший день? Впоралася? — раптово долинає.

Здригаюся, підіймаю голову. Думки трохи стають на місце. І хоча б тут вирішую не приховувати:
— З письмом проблем не буде, — зізнаюся чесно. — А от кухня… — кидаю швидкий погляд у бік чорного монстра з заслінками. — Вона трохи лякає.

Він зупиняється з виделкою в руці, підіймає брови: 

— Лякає?

У його погляді стільки недовіри й здивування, що я гірко видихаю й починаю пояснювати, як у мене вдома все було простіше: сучасна плита, кнопки, електрика. Натиснув — і гріється. У духовці виставив температуру — й ніяких важелів чи кочережок.

Очі Аркена спалахують так, що я мимоволі замовкаю. Він відставляє ніж, нахиляється вперед, ніби ловить кожне моє слово. 

— Натиснув — і гріється? Без вугілля, без диму, без тяги? І температура сама тримається?

Товстенькі, схожі на сардельки пальці нетерпляче барабанять по столу, і він виглядає так, ніби готовий просто зараз піднятися й побігти креслити схеми.

Я ніяково посміхаюся, знизую плечима: 

— Ну, у нас це звично. Ніхто й не замислюється, як воно влаштоване.

А він сміється — низько, радісно, майже по-хлопчачому. 

— О, рибонько, ти навіть не уявляєш, яку цікаву тему зачепила.

Я дивлюся на нього й розумію: ось зараз почнеться. Бо якщо цей чоловік колекціонує зоряні карти, рухомі артефакти й дивовижні книги, то думка про «плиту без вугілля» для нього, мабуть, найкраща казка у світі. Але поступово розмова затягує і мене, а дивне видіння відступає на задній план. 

Аркен, не втримавшись, починає сипати питаннями: чи можна регулювати температуру одразу в кількох конфорках, чи вистачає того світла, що дає лампочка в духовці, і чи справді воно все працює без жодного диму. Я відповідаю уривками, посміхаюся, дивуюся його щирому захопленню — і в якусь мить ловлю себе на думці, що мені справді затишно. Хай навіть у домі, де кожна річ приховує таємниці.

Тому, мабуть, раптовий стукіт у двері настільки лякає й примушує в тривозі стиснутися серце. Обличчя Аркена одразу змінюється: усмішка щезає, зморшки біля очей стають глибшими. Він насуплюється й нервово підтискає губи. 

— Відчини, рибонько, — бурмоче тихо, але в тоні немає ні розслабленості, ні легковажності.

Я підіймаюся, сама не знаю, чому тремтять ноги. А коли рука лягає на клямку, холод біжить по шкірі. Відчиняю — і застаю на порозі високу постать.

З-під глибоко насунутого каптура виблискують колючим поглядом очі. Погляд, важкий і пронизливий, обпікає до самісіньких кісток. Я застигаю наче статуя, не в силі ворухнутися. Десь глибоко в пам’яті зароджується відчуття — я бачила ці очі, цей погляд, я знаю його. Але воно минає ще швидше, ніж галюцинація з ниток.

Та низький бархатистий голос усе одно лишає по собі гіркий присмак ностальгії. Стає дивно тісно в грудях, шкірою пробігають мурашки. 

— Дівчино, передай панові Аркену: Арістен де Лаур навідався, — промовляє чоловік.

І дивне, незнайоме ім’я лягає у повітря важко, майже з викликом. 

Я стою, вчепившись пальцями в край дверей, наче це єдине, що ще тримає мене на ногах. Повітря в коридорі важке, й кожен вдих дається з натугою.

За спиною лунає рівний, трохи втомлений голос: 

— Заходь, Рісе.

Я здригаюся. Це звучить так, наче Аркен не просто знає його — знає щось більше. У тому зітханні чується приреченість і тонкий присмак небезпеки.

Чоловік у плащі переступає поріг, і темрява від каптура ковзає по обличчю, відкриваючи різкі вилиці. Від одного цього руху мене накриває хвиля дивної туги — тихої, болючої, такої, що неможливо пояснити.

— Рибонько, будь ласка, — озивається Аркен уже іншим тоном: спокійно, майже лагідно. — Принеси нам чаю.

Його погляд відчувається навіть спиною. Це наказ, замаскований під турботу. Я не можу відповісти — горло пересохло. Лише відступаю вбік, пропускаючи незнайомця, й прямую на кухню.

Кроки звучать глухо, мов удари по серцю.

І саме тоді з вітальні долинає низький, глибокий голос з ледь відчутною ноткою здивування: 

— У тебе нова помічниця?