5.2

Анаїс зав’язує фартух і береться до справи так впевнено, ніби ця плита для неї — давня подруга. Вона відкриває одну з численних заслінок, підкидає трішки вугілля, знімає важіль, повертає інший — і раптом чути глухе гудіння, наче прокинувся дракон у печері.

— Головне — знати, які дверцята за що відповідають, — пояснює вона. — Ось тут сильніше тепло, тут повільніше, тут вода закипає швидше…

Я дивлюсь на все це, мов на складну панель космічного корабля. Якщо вона зараз скаже «натисни червону кнопку для старту», я не здивуюсь.

— А ми що готуємо? — питаю, намагаючись звучати бодай наполовину так само спокійно, як вона.

— Сьогодні просто: тушкована баранина з овочами й пудинг на десерт. Це класика, — усміхається Анаїс, рішуче ставлячи чавунну каструлю на плиту.

Я знімаю з гачка казанок, як вона просить, і вже уявляю, як легко справляюсь, але замість того ненавмисно торкаюся до ручки, що, виявляється, розпечена. Виривається короткий зойк — і казанок дзвінко грюкає об плиту.

— Ой! — відсмикую руку, відчуваючи пекуче тепло на пальцях.

Анаїс миттю підскакує, хапає мою долоню й занурює у глечик із холодною водою, що стоїть поруч. 

— Треба брати рушник або прихватку, — пояснює вона терпляче, наче дитині. — З цією плитою інакше не можна.

Я кусаю губу, соромлячись власної незграбності. 

— Зрозуміло…

Анаїс дивиться на мене зі співчуття, але підбадьорливо: 

— З часом ти й сама знатимеш, яке вугілля краще, коли підкидати, і як поставити каструлю, щоб не втекло.

Я краєм ока зиркаю на чорного монстра з дверцятами й думаю: «Знатиму? Хіба що з екзорцистом». Та все ж беру ложку й обережно пробую помішати овочі. Хоч і з тремтячою рукою, але цього разу без пригод.

Я ще довго потираю пальці, на яких лишився червоний слід від ручки — перший трофей із війни проти плити. Сумнівна перемога, скажу чесно. Усередині впевненість тільки зміцнюється: з цим чудовиськом ми друзями точно не станемо.

Але під керівництвом Анаїс обід таки народжується. Чавунні каструлі булькають, із духовки тягне духмяним м’ясом і спеціями, на столі чекає золотиста головка свіжого сиру. Я навіть кілька разів допомагаю, щоправда, обережно й під пильним оком вчительки.

— От бачиш, не так воно й страшно, — підбадьорює вона, коли я, зітхнувши, відставляю чергову каструлю. 

Та, мабуть, помітивши мій вираз обличчя — такий, наче я щойно вийшла з бою з драконом, — Анаїс лише хитає головою. 

— Знаєш що, — каже і вже сама загортає рукави. — З вечерею я тобі теж допоможу.

І поки я ще намагаюся зібрати гідність і сказати «та ні, я впораюсь», вона вже швидко замішує тісто. Руки її рухаються легко, відточено, наче це танець: трохи борошна, крапля води, розкочується коло, лягає на форму.

— Пирога має вистачити, — каже Анаїс, ставлячи форму в розпечену пащу монстра-плити. — І його можна подавати холодним.

Я криво усміхаюся, бо сперечатися марно: вона вгадала з першого разу. І справді, коли сьогодні піде, я сама тут нічого їстівного не створю.

Стіл накриваємо теж удвох. Анаїс рухається швидко й вправно: тарілки, виделки, ножі — усе стає на свої місця так само природно, як дихаєш. Я ж більше плутаюся під руками, та й дивлюся на накритий стіл скоріше з недовірою: невже я колись в усьому цьому розберусь і готуватиму так само вправно?

Коли ж помічаю, що приборів лише на двох, підіймаю брови: 

— А ти?

— Я? — Анаїс усміхається й злегка знизує плечима. — Я вже додому. Тома скоро повернеться, він любить, щоб я чекала з вечерею.

— То тобі знову доведеться воювати з плитою? — не втримуюсь.

Вона сміється тихо, але весело: 

— На щастя, ні. Пан Аркен дозволив мені брати частину їжі й для нас. Каже, раз я тут пів дня допомагаю, то нема чого ще й удома над каструлями пропадати. Отож Тома отримує обід і вечерю просто з цього дому.

Я проводжаю очима, як вона акуратно складає в кошик теплий хліб, шмат м’яса й загорнутий у полотно пиріг. І вже тягнеться до гачка по хустку, коли клямка ручки клацає. Й з коридору чується впевнене гупання дверей.

― Ти впораєшся? ― посміхається до мене Анаїс, помітивши мій трохи знервований погляд.

Любі мої ❤️ 

Дякую вам за підтримку! Ще трошки — і ми наберемо 200 вподобайок! Коментарів стільки, що я просто не встигаю всім відповідати, але повірте — читаю кожен і радію, що історія вам близька й цікава.

А хто ще не встиг, але дуже хоче підтримати авторку — натисніть на серденько, додайте книжку в бібліотеку, щоб не загубити! Вам це нічого не вартує, а мені буде неймовірно приємно! 

До речі, у своєму телеграм каналі я опублікувала кілька зображень кухонних плит дев'ятнадцятого століття, щоб зрозуміліше було, чого так злякалась Кіра. По правді, я б злякалась такого монстра теж, і розібратись з ним дійсно важко. Вони трохи складніші за звичні нам, навіть давні печі й груби... хоча ні, не трохи)

З любов’ю, ваша Олеся ♥️