Розділ 5

Анаїс натискає на ручку й обережно прочиняє двері.

— Прошу, — каже вона тихо, ніби ми заходимо не в кабінет, а в храм.

Я ступаю всередину — і одразу розумію, що порівняння було влучним. Величезна кімната, заставлена шафами з книгами від підлоги до стелі, пахне старим папером, воском і ще чимось терпким, майже пряним. 

Серед цього царства знань стоїть важке дубове бюро з безліччю шухлядок. На ньому — справжній хаос, але такий, у якому, мабуть, розбереться тільки господар. Папери, скляні пробірки, перо з чорнильницею, половина яблука (схоже, забута ще вчора), й поруч — дивна річ, схожа на кишеньковий годинник, тільки без циферблата. Усередині нього повільно крутяться кільця з латуні, ніби планети навколо невидимого сонця.

Я затримуюсь на ньому поглядом і відчуваю легке тремтіння в пальцях: хочеться торкнутися.

— Краще не чіпай, — попереджає Анаїс, помітивши, куди я дивлюсь. — Він може загудіти, а тоді доведеться пояснювати, чому.

Я криво усміхаюся й відводжу руку за спину, ніби мене зловили на гарячому.

Вздовж стін — полиці. Книги в шкіряних палітурках, потемнілих від часу. Підходжу ближче, пробігаю очима по корінцях: «Механізми і чари», «Карта небесних шляхів», «Стародавні мови й забуті алфавіти». Вдихаю глибше й відчуваю, як у грудях полегшено розправляється щось напружене: я можу читати. Писемна мова тут мені зрозуміла. Отже, й написати зможу.

«Хоч якась перевага, — думаю, — серед усього цього божевілля».

Анаїс між тим підходить до невеликого столика біля вікна. Він скромніший, але зручний: стіл із гладенькою поверхнею, поруч — м’яке крісло з високою спинкою, обтягнуте темно-зеленою тканиною. На столику — аркуш паперу, акуратно складений ніж для листів і маленька лампа з матового скла.

— Це твоє місце, — усміхається Анаїс. — Пан Аркен любить, щоб у кожного була своя робоча поверхня. Тут сидітимеш ти.

Я обережно проводжу пальцями по дереву. Стіл відполірований так, що відбиває світло з вікна. Я сідаю в крісло — й воно приймає мене так зручно, що хочеться одразу розслабитись.

— А він? — питаю, киваючи на головне бюро.

— Там пан Аркен. — Вона вказує на стос паперів, що виглядають так, ніби їх ось-ось завалить. — Він завжди працює з самого ранку, пише, креслить, щось вимірює. І ще… — Анаїс нахиляється ближче й пошепки додає: — іноді говорить сам із собою. Або з книжками.

Я підіймаю брови. 

— З книжками?

— Ага. Каже, що вони краще слухають, ніж люди. — Вона усміхається так, ніби це зовсім не дивно.

Я озираю кабінет ще раз і думаю, що так воно й є: у цьому світі книг, карт і дивних механізмів стороння людина й справді звучала б зайво.

Анаїс, помітивши, як я розглядаю полиці, кивком запрошує ближче.

— Ось дивись, — вона торкається до великої карти, розгорнутої в рамі на стіні. Спершу я думаю, що то звичайна географічна карта, але варто їй провести пальцем по поверхні — й на темному небі проступають зорі. Вони тьмяно мерехтять, а одна з них раптом повільно пересувається, наче живе.

Я не встигаю втримати вигуку. 

— Це… воно рухається!

Анаїс сміється, але стиха, так, ніби й сама все ще трохи боїться цього дива. 

— Така в нього «карта небесних шляхів». Він каже, що це допомагає йому обчислювати, де і коли знайти потрібні артефакти. А мені здається, що він просто любить милуватися зорями вночі.

У грудях підіймається дивне відчуття. Важко повірити, що хтось справді користується цим як інструментом, а не як витвором мистецтва. Небо під пальцями, зірки, які рухаються, наче підкоряються твоєму подиху. Наче ти тримаєш цілий Всесвіт у кишені. Руки так і сверблять помацати особливо яскраву зірочку, або торкнутись плавних ліній сузір'їв.

Але Анаїс раптово плескає в долоні й каже: 

— Гаразд, з кабінетом вистачить. Ходімо, покажу, що зараз набагато важливіше.

Ми виходимо в коридор, і Анаїс щільно зачиняє двері кабінету.

— Що важливіше? — питаю, наздоганяючи її.

— Обід. Готувати ― це теж твій обов’язок. Сьогодні я допоможу, навчу тебе улюблених страв, а далі вже сама, — з серйозним виглядом відповідає вона. — Бо якби ти знала, який він стає сердитий, коли голодний…

У мене мимоволі вислизає смішок. І ми знову заходимо на кухню.

Погляд падає на велику плиту. 

Зупиняюся, витріщившись на неї, й одразу розумію: це катастрофа.

Бо вона радше нагадує чорного залізного монстра з десятком дверцят, важелів і заслінок, а не кухонну техніку.  

— Оце… — я обережно ковтаю, — на ній… готувати?

— Ага. — Анаїс навіть не здогадується, що в мене всередині холодніє. — Нічого складного. Молоко нам приносять тричі на тиждень, сир теж. Овочі можна придбати на ринку щосереди, суботи та неділі. Якщо попросиш, дещо привезуть прямо сюди. М’ясо… теж краще купувати свіжим, у перевірених.

Я слухаю й відчуваю, як серце сповзає кудись у п’яти. Бо, схоже, боялася зовсім не того. З писемністю мені справді пощастило. А от із кухнею — ні. Перспектива приготувати щось на цьому монстрі заслуговує на окремий розділ у книзі жахів.

«Боже. Я ж навіть кашу в каструлі могла спалити. А тут це… паровоз із пекла».

Я криво всміхаюся, намагаючись виглядати спокійною. 

— Ну… цікаво.

Анаїс, схоже, сприймає це за щирість. 

— Не хвилюйся, я тобі все покажу. І не так уже воно й страшно, просто треба звикнути. Пан Аркен не вибагливий. Тому, впевнена, ти безліч разів готувала щось подібне вдома…

Я киваю, але всередині шепочу: «Краще б я вчора втекла в ліс. Там хоч плита не дивиться на тебе, як на жертву».