Розділ 4

Я прокидаюся від м’якого світла, що просочується крізь фіранки, і якийсь час просто лежу, вдивляючись у стелю. І що можу сказати — таке пробудження мені явно більше до смаку, ніж обличчям у землю, з гидотним присмаком у роті й травою у волоссі. А я, зізнаюся, справді боялася, що знову опинюся в тому страхітливому лісі, безпомічно лежачи долілиць перед мовчазним і грізним Скарном.

Але ні: підо мною тепле ліжко, чисті простирадла, на тумбі навіть квіти у вазочці. Наче я прокинулася не тільки в іншому світі, а й у зовсім іншому житті. Ніч минула тихо, без дивних кошмарів чи, ще гірше, несподіваних гостей. І вже за це можна дякувати долі.

Учора Аркен похапцем показав мені кімнату, але оглянути її прискіпливо не вдалось. По правді, я була настільки виснажена, що моментально заснула. А от зараз можна й роздивитися. 

Кімната невелика, але тепла. Стіни обшиті деревом, що відблискує золотаво-медовим кольором. Ліжко — широке, м’яке, із високим різьбленим узголів’ям. У кутку — крісло біля невеликого столика, на полицях — кілька книг, а поряд — вазочка з сухоцвітом.

Я відкидаю ковдру й підіймаюся. Під босими ногами приємно пружинить м’який килимок. В повітрі витає аромат дерева і чогось, що нагадує сушені трави.

Біля стіни стоїть високе дзеркало у різьбленій рамі. І саме туди мене невідворотно тягне. Учора я звісно ж першим ділом глянула на своє відображення, але тьмяне нічне світло дозволяло розгледіти лише обриси. Мені цікаво і трохи лячно, допитливість свербить у думках впертим хробачком. Яка я? Яка я є... Ми настільки звикаємо до власного зображення, що навіть уявити важко, як це, коли не уявляєш себе.

Роблю кілька кроків уперед, доки не опиняюсь прямо перед дзеркалом й нахиляю голову. Переді мною — незнайомка. Вона чимось смутно нагадує мене, але разом з тим — не я. Дивне відчуття. Як інколи буває в сні, коли бачиш себе зі сторони, розумієш, що в житті не така, але все одно знаєш — це ти. 

Довге хвилясте волосся глибокого каштанового відтінку, заплетене в косу, що спадає на плече. Зелені очі, які дивляться так пильно, наче й самі не вірять у побачене. На переніссі — ледь помітне ластовиння, а шкіра світла, майже прозора, мов у тих дівчат, яких звикли малювати на старовинних полотнах. Нічна сорочка з тонкої тканини м’яко облягає фігуру. Спокусливо і дуже привабливо.

Торкаюся подолу, й куточки губ мимохіть сіпаються. Річ явно не нова. Її дав мені вчора Аркен, так само, як і кілька суконь, що зараз акуратною стопкою складені в шафі. У голові одразу спливає його пояснення у відповідь на мій здивований погляд: «Ти ж не думаєш, що я завжди був таким старим і товстим. У молодості моє життя було… насичене. І в цьому домі часто лунав жіночий сміх». 

Хитаю головою, звісно розумію. Заможний чоловік у розквіті сил — певно, в нього були коханки. Це пояснює і жіночий одяг у шафі, і ту дивну невимушеність, із якою він учора простягнув мені нічну сорочку — наче нічого особливого в тому, що я опинилася в чужому домі без одягу не було.

Знову переводжу погляд на своє обличчя,притуляю долоню до дзеркала. І мій двійник повторює за мною. Чужинка, в тілі якої я дивом опинилась всередині. Чужинка, яку тепер усі вважатимуть племінницею Аркена.

Із важким зітханням відвертаюся. Добре. Роль обрана. І доведеться зіграти її якнайкраще.

Накидаю легкий халат (його мені теж пожалував Аркен), зав’язую пояс на талії й обережно відчиняю двері. У коридорі напівтемно, тільки тонкий промінь світла пробивається крізь вузьке віконце нагорі. Дерев’яні панелі на стінах, трохи потерті, але блискучі від догляду, темні килимові доріжки, вази, картини. 

Слух моментально вловлює звуки, що долинають знизу: дзенькіт посуду, глухий стукіт ножа по дерев’яній дошці, тихе шкварчання на пательні. Мене одразу огортає запах — смажене, пряне, щось дуже домашнє. 

Я спускаюся вузькими сходами, долонею ковзаючи по різьбленому поручню. Дім пахне деревом і старими книгами, а ще — теплом, ніби тут ніколи не гасне вогонь у каміні. Крок за кроком я мимохіть відмічаю цікаві незвичні деталі: латунні канделябри на стінах, кілька старих портретів у строгих рамах, вузьке вікно, крізь яке видно сад, що ще дрімає у вранішній туманній імлі.

Зрештою я відчиняю двері до кухні.

І ось тут мене накриває контраст. Бо якщо в кімнаті й коридорі ще складалось враження, що я хоч і в старому, обставленому в англійському стилі, але сучасному котеджі, то про кухню такого геть не скажеш.

Ніякої звичної плитки чи металевих поверхонь. Натомість — велика чавунна плита з кількома конфорками, дерев’яний стіл, на якому розкладено продукти, полиці, заставлені глиняним та мідним посудом. На гаку біля стіни висять пучки сушених трав, під стелею — зв’язки цибулі та часнику. Усе це виглядає так, ніби я знімаюся в якомусь історичному фільмі.

Тільки запахи надто реальні.

Біля плити клопочеться дівчина. Невисока, худорлява, із темним хвилястим волоссям, зібраним у недбалий вузол. Її руки рухаються швидко й упевнено, і навіть коли вона чує мої кроки, не одразу озирається — лише тоді, коли кладе ножа на стіл.

— О, ти вже прокинулася! — усміхається вона тепло, втираючи долоню рушником. У її голосі чути легкий співучий акцент. — Привіт. Кіра, так?

Я трохи розгублено киваю.

— Чудово. — Вона робить крок назустріч, простягаючи руку. — Я Анаїс. Колишня помічниця пана Аркена. Він попросив мене допомогти тобі освоїтися й розповісти, що й до чого. 

Я сідаю за стіл, і майже одразу переді мною опиняється тарілка — яєчня з беконом, кілька скибок підсмаженого хліба, помідори й квасоля. Запах дуже апетитний і знайомий з дитинства, що мимохіть усміхаюсь: якби не довколишній антураж, можна було б подумати, що я вдома.

Анаїс тим часом не всидить ані хвилини: то витирає стіл, то розкладає чистий посуд на полицях, то поправляє щось на плиті. І при цьому без упину щебече.

— Пан Аркен пішов у справах, — повідомляє вона між іншим, легко змахуючи рукою крихти зі стільниці. — Сказав, повернеться десь по обіді. Тож маємо час і на сніданок, і на навчання, і навіть трошки на розмови, якщо захочеш.