Розділ 3

Запах теплий, густий, майже домашній. Так пахло в бабусиній старій хаті — сухою малиною й любистком. Несподівано цей аромат заспокоює, вгамовує перелякані сумбурні думки.

Беру чашку в руки — пальці тремтять, але тепло поступово розтікається по шкірі. Роблю ковток і відчуваю, як у горлі розливається м’який, трохи пряний смак. Поряд — тарілка з грінками, хрусткими, ще теплими, і шматочками масла, що повільно тане, змішуючись із солодким джемом. Шлунок зрадницьки стискається, і я розумію: голодна до болю. Їм мовчки, намагаючись не зустрічатися поглядом із господарем.

А він поглядає на мене крадькома, кидає ті сповнені цікавості й недовіри колючі погляди, від яких шматок застрягає в горлі. Навіть тоді, коли вдає, що займається іншими справами. Протирає свої підозрілі колби, змахує пил із книги… Ну так, справді, геніальний час для генерального прибирання — опівночі. 

Відкашлююсь, відсуваю тарілку. Ще одна грінка залишилася, але вже не лізе. Зітхаю. Сама тепер уважно свердлю потилицю кругленького Аркена, таку ж кругленьку, як і він сам.

— То Скарн заборонив вам щось розповідати, так? 

— Саме так, — навіть не обертається. 

— І ви не порушите обіцянку? 

— Ні словом, ні духом.

Я задумливо кусаю губу. Серце чомусь починає калатати швидше, наче від цих простих слів залежить більше, ніж здається.

— А що ж мені можна знати? — бурчу невдоволено. — Де я… і що це за місце? На ці питання ви дасте відповідь?

Аркен важко зітхає, нарешті відривається від свого до біса важливого заняття, кидає ганчірку й сідає поруч. Наливає собі у кухлик з великого пузатого чайника чай, бере останню грінку. Відкушує з такою насолодою, наче то делікатес із королівського столу, і примружує очі поціновувача.

— До біса дієту, — бурмоче з повним ротом. — Сьогодні нервовий день.

Я ледь не пирхаю, та вчасно стримуюсь.

Його кругле обличчя залишається спокійним, але в очах блимає щось серйозне, пильне, мовби він зважує, скільки правди можна відкрити. 

— Наш світ називається Тра’ель… — промовляє трохи глухо через набиті щоки. — Ми в королівстві Айреллон. Це досить велика держава, межує на півночі з гірськими землями Морнелу, а на сході — з морем і торговими містами Ліріану. Столиця — Айрест.

Назви звучать суцільною тарабарщиною. Сподіваюсь, я таки запам’ятаю їх. Поки ― білий шум у голові.

Він робить ще один ковток чаю, підіймає брову й додає:

— Айреллон — монархія. При владі тут король Едмарн із династії Вересів. Його рід захопив трон близько семисот років тому.

— У кого захопив? — автоматично перепитую.

— У драконів.

— У драконів?! — я давлюся чаєм, ледь не вихлюпуючи на коліна. — В сенсі, у драконів? У тих самих — великих, вогнедишних, лускатих ящірок?

Аркен не витримує й сміється. 

Гмикає, навіть бороду собі погладжує, аби спинити сміх: 

— Скарну б сподобалося почути про «ящірок».

Я насуплюсь і ховаю погляд у чашці. 

— До чого тут Скарн?

— Та так, ні до чого, — відмахується. На мить здається, що він трохи губиться, але швидко знову приймає звичний спокійний вираз.

— Хм… Ну, добре, — пробую відкинути думки про драконів, хоча мозок відчайдушно малює картинки з «Парку юрського періоду» з доданим вогнеметним ефектом. — А я?

Аркен знизує плечима, відводить погляд убік: 

— Ти, найімовірніше, тут тому, що твоє тіло там… померло.

— І в чийому ж я тепер? 

Якось миттєво стає лячно.

— Не уявляю… і загалом це не важливо, — махає рукою Аркен, наче відганяє настирливу муху.

— Не важливо?! — виривається в мене майже крик. — А що як хтось захоче його в мене забрати?

— Не захоче, повір, — каже він спокійно, навіть не підвищуючи голосу.

Я злякано соплю. Чай уже не смакує, у горлі гірко. Уява малює страшну картину: розлючений дух дівчини витатиме наді мною, простягаючи прозорі руки й вимагаючи назад свою… тушку. Від цього мороз пробігає шкірою, аж волосинки на потилиці стають дибки.

«Віддай… віддай свою душу…» — лунає в голові голосом тієї самої Одарки з «Пропала грамота». 

Я знову здригаюсь і скриплю зубами: чудово, а в мене будуть домагатись повернення рідненького тіла. 

— Слухай уважно, — Аркен нахиляється трохи ближче, і його очі стають серйозні, майже суворі. — Найважливіше для тебе зараз — не видавати себе. Не розповідати, звідки ти. Не називати того місця. Хоч би як кортіло — нікому.

Грінки раптово стають холодним клубком у шлунку й починають проситись назад. Серце калатає, мов шалене. 

— Чому?.. — питаю тихо, наче боюся почути відповідь. — Що станеться, якщо скажу?..

Він дивиться довго, уважно, мов на вперту дитину, яка ніяк не хоче зрозуміти очевидного. Потім видихає і відповідає повільно, кожне карбуючи слово: 

— Бо дороги назад для тебе немає.

Повітря навколо стає густим, як туман.

— І знаєш чому? — ще більше стишує голос, ледь ворушить губами. — Бо ти ніколи й не належала тому світу. 

— Що? — я кліпаю, ніби не розчула, хоча слова ще дзвенять у вухах. — Як це — «не належала»? Що ви маєте на увазі? 

Мій голос лунає занадто різко, навіть для мене самої.

Губи Аркена стискаються в тонку лінію, а густі брови грізно насуплюються. Він раптово відхиляється назад, ніби відгороджується від мене якоюсь невидимою стіною. 

— Я й так сказав більше, ніж мав, — відтинає коротко. ― Все що треба, тобі відомо. Решта ― під забороною.

Я вражено роззявляю рота. Ну прекрасно, от тепер точно — «дізнайся правду, Кіро, або помри в невідомості». 

— Ви жартуєте? — намагаюся надати голосу легкого скепсису, але виходить радше роздратування. — Все що треба ― це по факту ― нічого! І як я тепер маю спати спокійно після такого?

Але мій емоційний спіч не має на нього ніякого ефекту. Стіна на місці. І я розумію — більше не витягну жодного слова. Хоч в млинець тут розіб’юсь.