Розділ 2

Він не відповідає. Просто йде вперед, і я змушена триматися за ним, щоб не відстати. Під ногами — бруківка: гладка, волога, місцями слизька від моху. Відчуваю підошвами кожен камінчик і виступ. На мені ж не трекінгові боти, а незручні черевики, які, схоже, ще й починають натирати.

Вулиці вузькі, немов спеціально створені, щоб змусити тебе відчувати себе затиснутою. У темряві хтось тихо зачиняє віконниці. Чути, як дерев’яні рами скриплять, клацають засуви. Ніхто не визирає. Ніхто не питає, хто ми. Але я відчуваю — нас бачать. І, здається, не в захваті від цього видовища. Дуже привітне містечко ― гмикаю подумки. І ковтаю страх, що грудкою зібрався в горлі.

Запах диму тягнеться вузькими провулками, змішуючись із чимось гірким і металевим. Раптово перехоплює подих, нове тіло реагує гостріше — кожен аромат, кожен звук здаються гучнішими, ніж мали б бути. Тільки… хіба ж у сні не навпаки — всі відчуття притлумлені?

Прокашлююсь, відчуваючи, як у легенях клубочиться паніка. 

— Ти сказав… покладеш своє життя. За кого? За мене? Чому? — нервово смикаю рукав плаття. Ось вона, рожева мрія — красень-мужчина віддасть за мене життя. Ну це точно сон! Насправді так не буває. Хто б на таке пішов заради незнайомки. Навіть гарненької.

А я… Ох, капець! Волосся на загривку стає дибом від раптової лячної думки ― а я яка? Руки не мої, ноги не мої, тож і обличчя, мабуть, не моє. Заклякаю й починаю нервово себе обмацувати: ніс є, очі теж, вуха… губи. Тільки яка я? Яка?

Але провідник іде далі, не відповідаючи і не обертаючись.

Схаменувшись, пришвидшую крок, щоб наздогнати — ще не вистачало заблукати в цих лабіринтах. Сон сном, але й тут не варто пильність втрачати. І краще вже триматися поруч із тим, хто, як він запевняє, «життя віддасть». Навіть якщо мовчки і ігноруючи мої запитання.

Ми виходимо на невеличкий кам’яний майдан, посеред якого височіє чорний колодязь. І, звісно, я не втримуюсь — зазираю всередину. Там темно, хоч око виколи, і на мить здається, якщо вдивлятися довше, то щось з глибини випірне. І зовсім не факт, що це буде рибка. Я швидко відводжу погляд і стискаю пальці ще сильніше, на всяк випадок. Ось тобі, Кіра, наочне підтвердження усім відомого прислів’я: якщо вдивлятись у безодню, безодня почне вдивлятись у тебе. Хтось би зупинив мене, поки я ще в стадії “просто зазирнула

Він не обертається, а я знову відстаю. Тепер уже не просто пришвидшуюсь, майже біжу, доки не наздоганяю. Там приноровлююсь до широких кроків: один його ― три моїх. І вже намагаюсь більше не втрачати пильності і не задивлятись.

Вулиці знову звужуються. Провулки петляють так, ніби їх креслив на карті п’яний каменяр із почуттям гумору. Кам’яні стіни часом ледь не змикаються над головою. Мимоволі ловлю себе на думці, що почуваюся сарделькою в банці — тільки без розсолу.

Нарешті мій провідник зупиняється біля одного з будинків — низького, з похиленим дахом і кривими віконницями, які, здається, пережили не одну сотню років сварок із вітром. Він стукає у двері: три коротких удари, пауза, ще один.

Зсередини долинає хрипкий голос: 

— Хто там? 

— Я, — відповідає коротко.

Тиша. Потім збоку рипить засув, і відчиняється маленьке віконце. У ньому — пара очей. У тіні вони здаються старечими, з тими дрібними зморшками, які з’являються або від сміху, або від постійного примружування на чужі дурниці.

— Та я, я, Аркене, — повторює мій провідник.

Очі зникають. Чути, як відсувають важкий засув. Двері повільно відчиняються, і перед нами постає сам Аркен. Чесно кажучи, він виглядає так, ніби тільки-но зійшов з ілюстрації до дитячої книжки про доброго чарівника на пенсії: пузатий, опецькуватий, із круглими щоками. Нагадує одного з гномів із мультику про Білосніжку, тільки я хоч убий не згадаю його ім’я.

Він уже роззявляє рота, щоб щось сказати, але помічає мене. Бляклі блакитні очі округлюються так, що боюся — вони зараз упадуть на підлогу й покотяться по камінцях. 

— Це… вона? — питає, ковтаючи слова.

Мимоволі озираюся. Може, за мною стоїть ще якась «вона»? Бо якщо так — я із задоволенням пропущу її вперед.

— Вона, — підтверджує мій провідник і легким рухом штовхає мене всередину.

Аркен відступає, пропускаючи нас. Коли ми заходимо, він ще на мить визирає з-за дверей, уважно вдивляючись у вулицю. Лише переконавшись, що там тихо, він зачиняє двері так, що відлунює короткий глухий звук.

Я мимохіть озираюся. Ми стоїмо у просторій кімнаті — мабуть, це вітальня. Тут не відчувається розкоші, але й бідністю не пахне. Стіни з темного дерева, у кутку тліє камін, полички заставлені книгами, старими картами та скляними банками з каламутним вмістом, і, якщо відверто, я навіть знати не хочу, що там всередині. Під ногами м’який, товстий килим. У повітрі витає явний запах диму і сушених пряних трав.

— Ти ризикував. Хтось бачив її, — чую за спиною голос Аркена.

— Звісно, ні, — відповідає мій супутник.

Він обходить мене, наче тумбочку на шляху, стягує з плечей плащ і не поспішаючи кидає його на крісло біля каміна.

Тоді я вперше можу його роздивитися по-справжньому. Високий, широкоплечий. М’язи не показові, а робочі — з легкістю уявляю, як він тримає меч. Чорна сорочка з глибоким розрізом, шкіряні штани, високі шнурівки на чоботях, кілька ременів і перев’язей, на яких явно закріплено не одну холодну «іграшку». Вигляд як з обкладинки пригодницького фентезі.

— Я накрив її тінню. Сюди нас переносив порталом. Все гаразд, — спокійно додає він, наче йдеться про звичайну прогулянку, а не про викрадення серед дня.

— Гей! Я тут! — виривається в мене, і голос звучить різкіше, ніж хотілося б. — Досить говорити так, наче мене нема.

Обидва повертають на мене погляди — різні, але з однаковою нотою: «зараз почне».

— Хтось пояснить, що, до біса, відбувається? — запитую, вперши руки в боки, хоча серце в грудях б’ється так, ніби я щойно пробігла марафон.