Розділ 1

Я приходжу до тями обличчям у холодну, вогку землю. Мокра трава липне до щоки, десь у волоссі застрягла гілка, а в носа впирається щось тверде — чи то корінь, чи то кістка. Приємно так, що аж хочеться плакати… або лаятися. У роті — смак сирої землі й заліза, наче я вгризлася в іржавий ключ.

Десь над головою хтось гарчить, як дуже сердитий вовк: 

— Ти сплутала нитку! Переплела вузол долі, плетильнице! Якби я не прийшов — тебе б уже встигли принести в жертву. А тоді шукали б іншу!

Жертву?.. Яку ще жертву?

Намагаюся піднятися, але руки наче гумові. Плечі ломить, коліна не слухаються. Відчуття таке, ніби мене викрутили, перемішали й забули зібрати докупи. В голові: “Ти спиш. Просто спиш. Просто ти знову заснула, слухаючи казки про магію. А тепер бачиш абсурдний сон, де якийсь злюка обзиває тебе зневажливо «плетильницею».”

— Чого мовчиш? — бурчить той самий голос. — Язика проковтнула?

Глухий, наче зсередини печери. Тільки дуже сердитої печери. Я розплющую одне око — друге ще не в курсі, що ми прокинулися.

І бачу чобіт. Ні, чоботяру. Чорний, шкіряний, масивний, зі срібними ґудзиками, на яких вирізьблена драконяча паща. Ця нога зневажливо стоїть за кілька сантиметрів від мого обличчя, і мені чомусь дуже хочеться відсунутись.

Погляд повільно підіймається вище і впирається в сердите обличчя незнайомця. Таке, як малюють художниці для пінтерест, коли хочуть зібрати лайки: вилиці, погляд, брови — все на місці. Він виглядає, ніби герой якогось дарк-роману, сексуальний харизматичний і небезпечний. Наче зліплений із темряви, попелу та холодної злості. Високий. Міцний. Плащ у пилюці, на краях — обтріпані нитки, ніби він пройшов через пів світу. Очі — сірі, як сталь перед бурею. І зараз ці очі дивляться на мене, ніби я тарган на вишитій скатертині.

— Уставай, плетильнице. Історія почалась наново.

Історія? Яка історія?

Ну капець, я ж просто хотіла зробити брелок на Etsy.

Він нахиляється. Його пальці торкаються мого зап’ястка — гарячі, як вуглинки. Від дотику по шкірі біжать мурашки, і я навіть забуваю як дихати.

Я сіпаюся, але не встигаю щось сказати — мене різко підтягують угору, наче ляльку за мотузку. Ноги ватяні, у голові паморочиться, вухо закладає від раптового руху. Тіло — чуже. Не моє. Суглоби ніби змістилися, а шкіра тягнеться не туди, куди я хочу.

Погляд ковзає вниз: сукня. Темно-синя, до п’ят, з важкого лляного полотна, трохи вогка, з мідними застібками на плечах, які ледь холодять шкіру. Руки вкриті дрібними шрамами, наче від тонких порізів або опіків. Пальці — не мої. Жіночі, тонкі, але вкриті мозолями, а нігті обрубані під корінь. 

Що за… Де моя лікарняна сорочка? — встигаю подумати, перш ніж він уже тягне мене вперед, крізь запах мокрого листя та глини, не зупиняючись.

Дуже дивний сон. Але якщо це сон, то я тут головна, чи не так? ― мелькає раптова рятівна думка.

— Гей! — виривається з мене обурене. — Відпусти! Ти не маєш права!

Він зупиняється. Розвертається. І дивиться на мене так, ніби перед ним не людина, а камінь, який раптом заговорив.

— Права? — його голос низький, глухий, з металевим присмаком злості. — Я дупу твою рятую.

— Дупу?.. — у мене навіть подих перехоплює. — Дупу?! Та про що ти взагалі… Я щойно… я… я була… Ні, що тут відбувається?! Це сон! Так, це просто сон, і я зараз прокинусь! — трясу головою так, що довге розтріпане волосся, заплетене в косу, боляче ляскає по спині, а кілька пасом вибиваються й лізуть у рот.

— Ти завжди приходиш так, — каже він, роблячи крок уперед. — З порожніми очима. З невинним поглядом. І з тією самою байдужістю до того, що наробила.

Матусю рідна, це якась нісенітниця. Невже моя фантазія на таке здатна.

Роблю крок назад. Він — уперед. 

Ще. І ще.

Відступаю, як кіт перед увімкненим пилотягом, відчуваючи, як п’яти шукають тверду землю позаду, але знаходять лише коріння, на якому я спотикаюся.

— Маячня! Я просто… я…

Він хапає мене за плече. І я знову мимоволі відмічаю, наскільки гарячі в нього пальці, мов залізо, щойно витягнуте з вогню. Не по-людськи гарячі… 

У грудях виникає панічне бажання вирватися. Але він нахиляється так близько, що я відчуваю запах попелу, змішаний з чимось різким, мов розпечений метал.

— Цього разу ти виживеш, — шепоче він, а його подих обпікає шкіру біля вуха. — Я на це покладу своє життя.

Він не відпускає. Його хватка — мов сталевий обруч на плечі, від якого тече жар крізь тканину сукні просто в шкіру. 

— Ходімо, — кидає коротко, і я навіть не встигаю вирішити, чи це наказ, чи вирок.

Мене тягнуть уперед, крізь темний, глухий ліс. Земля під ногами пружна, вкрита килимом із старого листя, що тихо шурхотить при кожному кроці. Запахи б’ють у голову: вогка кора, дим десь здалеку, солонуватий аромат моху, який ніколи не з’являвся в моїх снах. Я пробую себе ущипнути, та біль відчувається надто виразно, щоб бути вигаданим. Шкіра під пальцями — наче пружніша, молодша, ніж звикла, тепліша, і навіть пульс здається не моїм.

— Слухай, — намагаюся говорити швидко, щоб він хоч якось відреагував. — Це якийсь жарт, так? Сон? Галюцинація? Ти взагалі хто?

Він іде, мов не чує. Лише його кроки — важкі, рівні, впевнені — задають ритм, і я змушена підлаштовуватись, аби не впасти.

— Що значить «цього разу»? — намагаюся глянути йому в обличчя, але він вищий, і плащ з каптуром приховує риси. — І чому ти думаєш, що я… — ковтаю слова, бо всередині росте липкий страх.

Цього разу ти виживеш… 

Ти знову повертаєшся…

Я повторюю ці фрази в голові, й вони лунають там, мов чужий шепіт. «Знову»? Куди — знову? Я тут не вперше? 

Безглуздя якесь. І все ж… щось у цих словах змушує шкіру між лопатками вкритися мурахами. І я знову боляче щипаю себе за передпліччя ― схоже, час уже прокинутись. Не хочу далі перебувати в цьому маренні.