Розділ 1

Я приходжу до тями обличчям у холодну, вогку землю. Мокра трава липне до щоки, десь у волоссі застрягла гілка, а в носа впирається щось тверде — чи то корінь, чи то кістка. Приємно так, що аж хочеться плакати… або лаятися. У роті — смак сирої землі й заліза, наче я вгризлася в іржавий ключ.

Десь над головою хтось гарчить, як дуже сердитий вовк: 

— Ти сплутала нитку! Переплела вузол долі, плетильнице! Якби я не прийшов — тебе б уже встигли принести в жертву. А тоді шукали б іншу!

Жертву?.. Яку ще жертву?

Намагаюся піднятися, але руки наче гумові. Плечі ломить, коліна не слухаються. Відчуття таке, ніби мене викрутили, перемішали й забули зібрати докупи. В голові: “Ти спиш. Просто спиш. Просто ти знову заснула, слухаючи казки про магію. А тепер бачиш абсурдний сон, де якийсь злюка обзиває тебе зневажливо «плетильницею».”

— Чого мовчиш? — бурчить той самий голос. — Язика проковтнула?

Глухий, наче зсередини печери. Тільки дуже сердитої печери. Я розплющую одне око — друге ще не в курсі, що ми прокинулися.

І бачу чобіт. Ні, чоботяру. Чорний, шкіряний, масивний, зі срібними ґудзиками, на яких вирізьблена драконяча паща. Ця нога зневажливо стоїть за кілька сантиметрів від мого обличчя, і мені чомусь дуже хочеться відсунутись.

Погляд повільно підіймається вище і впирається в сердите обличчя незнайомця. Таке, як малюють художниці для пінтерест, коли хочуть зібрати лайки: вилиці, погляд, брови — все на місці. Він виглядає, ніби герой якогось дарк-роману, сексуальний харизматичний і небезпечний. Наче зліплений із темряви, попелу та холодної злості. Високий. Міцний. Плащ у пилюці, на краях — обтріпані нитки, ніби він пройшов через пів світу. Очі — сірі, як сталь перед бурею. І зараз ці очі дивляться на мене, ніби я тарган на вишитій скатертині.

— Уставай, плетильнице. Історія почалась наново.

Історія? Яка історія?

Ну капець, я ж просто хотіла зробити брелок на Etsy.

Він нахиляється. Його пальці торкаються мого зап’ястка — гарячі, як вуглинки. Від дотику по шкірі біжать мурашки, і я навіть забуваю як дихати.

Я сіпаюся, але не встигаю щось сказати — мене різко підтягують угору, наче ляльку за мотузку. Ноги ватяні, у голові паморочиться, вухо закладає від раптового руху. Тіло — чуже. Не моє. Суглоби ніби змістилися, а шкіра тягнеться не туди, куди я хочу.

Погляд ковзає вниз: сукня. Темно-синя, до п’ят, з важкого лляного полотна, трохи вогка, з мідними застібками на плечах, які ледь холодять шкіру. Руки вкриті дрібними шрамами, наче від тонких порізів або опіків. Пальці — не мої. Жіночі, тонкі, але вкриті мозолями, а нігті обрубані під корінь. 

Що за… Де моя лікарняна сорочка? — встигаю подумати, перш ніж він уже тягне мене вперед, крізь запах мокрого листя та глини, не зупиняючись.

Дуже дивний сон. Але якщо це сон, то я тут головна, чи не так? ― мелькає раптова рятівна думка.

— Гей! — виривається з мене обурене. — Відпусти! Ти не маєш права!

Він зупиняється. Розвертається. І дивиться на мене так, ніби перед ним не людина, а камінь, який раптом заговорив.

— Права? — його голос низький, глухий, з металевим присмаком злості. — Я дупу твою рятую.

— Дупу?.. — у мене навіть подих перехоплює. — Дупу?! Та про що ти взагалі… Я щойно… я… я була… Ні, що тут відбувається?! Це сон! Так, це просто сон, і я зараз прокинусь! — трясу головою так, що довге розтріпане волосся, заплетене в косу, боляче ляскає по спині, а кілька пасом вибиваються й лізуть у рот.

— Ти завжди приходиш так, — каже він, роблячи крок уперед. — З порожніми очима. З невинним поглядом. І з тією самою байдужістю до того, що наробила.

Матусю рідна, це якась нісенітниця. Невже моя фантазія на таке здатна.

Роблю крок назад. Він — уперед. 

Ще. І ще.

Відступаю, як кіт перед увімкненим пилотягом, відчуваючи, як п’яти шукають тверду землю позаду, але знаходять лише коріння, на якому я спотикаюся.

— Маячня! Я просто… я…

Він хапає мене за плече. І я знову мимоволі відмічаю, наскільки гарячі в нього пальці, мов залізо, щойно витягнуте з вогню. Не по-людськи гарячі… 

У грудях виникає панічне бажання вирватися. Але він нахиляється так близько, що я відчуваю запах попелу, змішаний з чимось різким, мов розпечений метал.

— Цього разу ти виживеш, — шепоче він, а його подих обпікає шкіру біля вуха. — Я на це покладу своє життя.

✨ Вітаю, любі мої! 

Запрошую вас у свою новинку — світ магії, пригод і трішки (ну добре, не трішки 😉) романтики. Тут на вас чекають нові герої, незвідані землі й несподівані повороти сюжету.

Якщо ви любите фентезі, де є місце і для битв, і для ніжності — приєднуйтесь 💖
Ваша підтримка на старті безцінна: додайте книгу в бібліотеку, натисніть сердечко, підпишіться — це надихає мене писати ще швидше й ділитися продовженням.

Дякую кожному, хто вже прочитав і залишив теплий слід у вигляді лайка чи коментаря 🌿 Ви найкращі!

Обіцяю, попереду тільки цікавіше.

З любов’ю, ваша Олеся 🤍✨