26

Ось так і жила моя подруга до зустрічі зі мною! Сталося це в дитячому садку. Я ще пам'ятаю, як прийшла до нас вона. Довгий час я думала, що Муся це хлопчик, тому до неї і не підходила. Вона весь час гралася з хлопчиками, а до дівчаток вона відчувала огиду. Оскільки я теж була дівчинкою з гарненькими косичками в бантиках і в красивій сукні, то Муся до мене теж відчувала огиду. Вона навіть в свої два роки не здогадувалася, що вона дівчинка. Хоча вона і не розуміла різниці між хлопчиками і дівчатками, але інстинктивно дружила з тими, на кого була схожа. Одначе Сергій Петрович не все врахував. Якщо він хотів зробити з дочки хлопчика, то йому треба було виховувати дочку або на безлюдному острові, або на зоні. Ні там і ні там не було жінок, ні дівчат і до того ж старих бабусь, які їй би пояснили, що до чого. А віддавши Мусіньку в дитячий садок, він зробив сам собі вирок. Спілкуючись і з хлопчиками, і з дівчатками Муся одного разу прийшла до висновку, що вона теж була дівчинкою. Того ж вечора Муся попросила в батька, коли той прийшов за нею в садок:

- Татку, купи мені плаття, таке, як у Лялі.

Сергій Петрович остовпів на місці. Він навіть, словом з нею не обмовився про це більше.

А сталося це через мене. Мені дуже подобалися іграшки, з якими грали хлопчики. І мені дуже хотілося з ними грати. Та хлопці не тільки не давали свої іграшки, але і не хотіли зі мною гратися. Якось раз я попросила у Мусі її гвинтівку замість моєї Барбі. Виявилося, що не всі хлопці були жмикрути, і вона мені з радістю поступилася своєю іграшкою. У нас з нею зав'язалася дитяча розмова, в ході якої я дізналася, що вона зовсім не хлопчик, а дівчинка, і звати її Мусенькою. Відтоді ми стали з нею дружити і дружимо по цей час.

Одного дня Мусю забрав з садка знайомий Сергія Петровича і відвів додому. Побачивши у дочки замість гвинтівки Барбі, батько дівчинки почервонів до коренів волосся, але Мусі нічого не сказав. А вранці в садку він віддав ляльку виховательці, вимагаючи від неї, щоб його доньці того ж дня повернули її іграшку. Але і тут Сергій Петрович пролетів. Це був елітний дитячий заклад - чого він не врахував. Хоча і дівчинці вернули її іграшку, але через кілька днів на лейтенанта Марусенка очікував наступний неприємний сюрприз. Його дочка постала перед ним в сукні і з бантиком на голові. Він трохи не знепритомнів, побачивши її в такому вигляді.

- Хто тебе так одягнув? - запитав він дівчинку.

- Мама Лялі, - відповіла дівчинка.

Сергій Петрович був в істериці і готовий був придушити цю нахабу, котра посміла таке зробити без його на те дозволу. Однак при вигляді супер елегантної жінки він позадкував і тільки скупо сказав їй, щоб такого більше не було. Якби ви знали мою матусю добре, то були б упевнені, що справа цим не закінчиться. Почалася війна, довга і жорстока! І виграла її, звичайно ж, моя матуся. На роботі лейтенанту Марусенко пригрозили вищі чини, ніби він не тільки вулиці патрулювати буде, але і відвідувати свою дочку в притулку, якщо ще хоч одна скарга прийде на нього від моєї матусі. Ось так скінчилося перетворення Мусі в солдата, і тепер я бачу перед собою карколомну юну леді!

- Муся! - вигукнула я від подиву.

Моя подруга, тримаючи під ручку симпатичного і елегантного чоловіка в костюмі від Діор, зайшла з ним в ресторан.

І знову цей Діор! Куди не озирнися - чоловіки в костюмах від Діора. І черевиках того ж бренду. Невже більше немає інших дизайнерів у світі?

Я встала з-за столика і озирнулася, щоб ще раз подивитися у вікно на назву ресторану, в якому зникла моя подруга, явно не для ділової зустрічі. Муся даром часу не гаяла. І не сиділа вдома, змінюючи миски з водою. Слава Богу, з неба вже не ллється дощ, а то я впевнена на сто відсотків, що в іншому випадку квартиру Марусенків повністю б затопило. І не тільки їх халупу залило б водою, але і "будиночки" їх сусідів нижче поверхами теж би намокли від природної стихії, і від недбалості і від бездіяльності ЖЕКУ. 

Але я не збираюся вертатися до квартири Марусенків, щоб врятувати їх від потопу, у мене багато справ. Крім того ми домовилися із Мусею, що вона сидітиме дома і мінятиме миски з водою. А мені зараз треба піти в «УЗД», аби поговорити із знайомим, котрий добре знає Антона і зможе мені про нього щось корисне розповісти. Я так і зробила, забувши про свою ненадійну подругу.

- О, стара знайома! - зрадів бармен в клубі, побачивши мене. - Все-таки прийшла. А я вже почав думати, що ти не прийдеш.

- Як бачиш, ти помилився, - відповіла я. - А коли буде виступати друг Антона? - запитала я, озираючись на всі боки.

- Скоро, - ляпнув хлопець і відійшов від мене.

Бідний хлопець! Цілий день на ногах крутиться біля барної стійки. Туди-сюди! Йому, напевно, ночами одні пляшки сняться. На такій роботі легко спитися. Це як раз плюнути! Але він, на мою думку, не з таких. Міцний горішок! Знає, чого хоче від цього життя. А це найголовніше! Мати орієнтир. Тобто чітко знати, куди йти, навіщо і для чого. Не маючи сенсу - людина втрачає себе. Пливе, як корабель від однієї гавані до іншої, без визначеного маршруту та напрямку. І врешті-решт його компас починає підводити і він запливає в такі далекі моря, з яких ще жоден корабель не повертався. Ці моря називають бермудським трикутником. Звідти повернення немає.