25

 Я сиділа в затишному кафе і жувала неїстівний, гумовий чебурек. Повернути його назад продавчині у мене не вистачило нахабства. Хоча у них вистачило нахабства продавати такі бридкі і зовсім неїстівні чебуреки живим людям, не хвилюючись сильно їхнім станом здоров’я після такого споживання. Але бідна дівчина не винна в тому, що працює в закладі, де людей годують всякою поганню. Вона вже вся вимоталася, обслуговуючи голодних клієнтів. А тут ще я припруся до неї із звинуваченнями. Бідолаха тоді взагалі опустить голову. Адже вона ж не пекла сама ці чебуреки. Мені-то добре - я народилася в багатій родині і мені не доводиться перейматися важкою роботою. А бідна дівчина, напевно, тут тяжко працює цілий день, щоб заробити собі на прожиття.

Добре і так, що картопляне пюре з відбивною і салат зі свіжими огірками та помідорами виявилися їстівними, навіть смачними. Дожувавши останній шматочок чебурека, я задумалася. Мені згадалися мої шкільні роки, однокласники, викладачі, мої близькі друзі: Муся, Оленка, Толік, Антон.

Антон зараз, на превеликий жаль, лежить в лікарні із загіпсованою ногою.

 Олена вийшла заміж відразу ж після закінчення школи за іноземця і поїхала в Мюнхен. Там її чоловік-дипломат працює в українському посольстві. Тепер живе дівчина, як у Бога за пазухою, ні про що не хвилюючись і радісно поїдаючи свої улюблені цукерки "Марсель", які коштують ціле багатство. Вона навіть вийшла заміж за сорокарічного старого, зате багатого до непристойності, щоб їсти свої улюблені цукерки кожен день по кілограму, не менше.                                                

Толік теж поїхав за кордон, але тільки в якості нареченого. Його нареченою стала жінка, старша від нього на десять років. Але хлопця це не бентежить. Він каже всім, що дуже любить Мішель, тому погодився навіть на переїзд. Але я особисто в це не вірю. По-моєму, він зазіхнув на двоповерхову віллу і кругленьку суму на рахунку у його нареченої. Це більше схоже на правду, ніж його соплива історія про пристрасну любов до цієї жінки.

Особисто я б не змогла вийти заміж за розрахунком. Я можу і сама про себе подбати. Мені для цього не потрібен багатий благовірний. Я б не змогла лягти з ним в ліжко тільки через гроші. Мене б знудило прямо на його волохаті груди. Я хочу сама про себе дбати, і я можу це зробити. Для цього я навіть пішла з дому, подалі від свого багатого татуся і владної матусі, щоб бути самостійною, а не чиєюсь іграшкою, за котру вирішують, що, де і як робити.

Пам'ятаю, як я відстоювала своє рішення піти вчитися до академії поліції. Мої батьки були геть проти цього. У нас в будинку траплялися з цього приводу страшні скандали. Моя матуся закатувала такі істерики, що всі сусіди в окрузі знали про те, що відбувалося у нас в будинку. Хоча жили ми в звукоізолюючому особняку, на великій відстані від інших вілл, але все-таки її крики просочувалися крізь щілини і доносилися до всіх охочих її послухати.                                                

Я ж пішла вчитися до цього закладу, оскільки хотіла стати полковником, як батько Мусі. Це було моєю дитячою мрією шукати злочинців, ловити їх і потім саджати у в'язницю. Я вважала це шляхетним - рятувати світ від усілякої гидоти і нечисті. Мої ж батьки бачили мене моделлю і дружиною мільйонера, людини їх кола, тобто верхівки суспільства. Однак в моїх планах цього не було.

Моя мама вічно скандалила з Сергієм Петровичем через те, що він мені купував пістолети замість Барбі. Батько Мусі страшно хотів хлопчика, сина, але вийшло навпаки. У нього народилася дочка, Муся, природжена модель. І з того самого моменту, як вона з'явилася на світ, він намагався зробити з неї солдата. Сергій Петрович навіть колиску для малюка обшив матерією, з якої робили військову форму.

- Нехай з дитинства дитина звикає до суворих буднів солдата, - говорив він.

Бідна Муся вічно ходила в одних шортиках і штанцях, і замість гарненьких кісок вона носила кепку. І ще в руці у неї завжди був або пістолет, або гвинтівка, - іграшкові, звичайно, - ну, в крайньому випадку, м'ячик, щоб грати в футбол.                                                      

Перехожі люди завжди шепотілися:                                                    

- Дивись, який чарівний хлопчик! І такий гарненький, немов дівчинка.

На подвір'ї, коли Сергій Петрович гуляв з Мусею, місцеві бабки тільки головою качали і очі до неба закачували, промовляючи:

- Що ж то з дитини виросте?! Яким же деспотом треба бути, щоб ось так виховувати дитину!

Але Сергій Петрович на такі зауваження нічого не відповідав, а йшов геть. Він взагалі не був товариським і дружив тільки виключно з колегами по роботі. А дочку він любив шалено! І робив з неї хлопчика виключно з благородних мотивів. Він не хотів, щоб у неї було слабке здоров'я, як у її мами, через що та померла при пологах. Тому він її привчив до щоденних ранкових прогулянок з собакою. І пса Марусенко купив тільки для того, щоб його донечка вранці вставала раніше, щоб собачка її вигулювала. Сергій Петрович часто казав псу:

- А ну, Бобік, підіймайся! Треба з Мусенькою гуляти йти.