19

Карл Ткач працював менеджером в магазині "Super Star" з дня його відкриття. А директором призначили Іллю Смольного тільки через те, що його батько був місцевим депутатом. Сівши в крісло директора, Іллюша почав командувати маленьким штатом працівників. Він вказав буквально кожній людині, як треба правильно виконувати ту чи іншу роботу. Наприклад, Ірі він тицьнув пальцем в те, що вона неправильно робить макіяж. І знявши піджак і закотивши рукава сорочки, почав наносити рум’яна на щоки моделі і фарбувати вії тушшю. Прибиральниці Зіні він показував, як треба правильно мити підлогу. Погано викрутивши ганчірку, він мало не впав на підлогу, вимиту ним же. А усі, хто бачили модель, якій він зробив макіяж, кожна жива людина лякалася до смерті.

Коли в магазин прийшов Карл, то Смольний відразу взяв молодого недосвідченого співробітника під своє крильце, запросивши в клуб "Тутанхамон". Там вони мило провели час, розмовляючи про роботу. Іллюша дав Карліто перше завдання. У магазині було тільки три моделі, і вони потребували нових співробітниць. Тому Карл повинен був знайти десять моделей з вулиці, щоб ті не вимагали величезний гонорар. На наступний день Карл прийшов в магазин з дівчиною, яку побачив на вулиці. Але Іллюша назвав її потворою і виштовхав з кабінету. Карла він обізвав недосвідченим сосунком і бездарним стилістом. Це так зачепило самолюбство Карліто, що той вирішив помститися Смольному. Він завів дівчину в гардеробну і зробив з неї красуню. Йому в цьому допомагала Іра, оскільки теж мала зуб на Смольного. Увечері вони привели дівчину в "Тутанхамон", де часто бував директор. Побачивши там таку красуню, Іллюша відразу їй запропонував працювати в магазині. Після відходу Смольного всі вони троє ще довго сміялися над ним. Так Карл знайшов десять моделей для магазину.

Тепер настала моя черга йти в "Тутанхамон" і зачарувати Смольного. Я, правда, до цього ніколи не пробувала спокушати хлопця, не кажучи уже про досвідченого, дорослого чоловіка. Тому у мене трусилися коліна від страху, і ще на шпильках-дрильках я ледве пересувалася від стільця до стільця. Якби я знала, що зачарувати Смольного буде так легко, то би не нервувала так. Мені для цього не потрібно було робити нічого. Він сам до мене підійшов, почав розмову, став обсипати компліментами, пригостив випивкою, від якої у мене стала крутитися голова. Потім ми пішли трусити жопами. Кривава Мері, якою мене пригостив Смольний, зробила свою справу, і я так розслабилася, мене так рознесло, що я весь вечір запалювала на танцювальному майданчику з кавалером, хихикаючи з кожного його слова. У підсумку, Смольний запропонував мені роботу і велів приходити завтра. Після відходу директора до мене підійшли Карл і Ірина.

- Ну як? - запитала Іра.

- Хамелеон розтанув від твоєї краси? - додав Карл.

- Хамелеон? - здивувалася я. - Це що Смольний?

- Так.

- Чому Хамелеон?

- А він весь час змінює свою думку. Спочатку вважав тебе потворою, а тепер красунею називає. Хіба не Хамелеон?                                                

- Точно, - погодилася я, посміхаючись. - Хамелеон запросив мене на роботу. Наша взяла! Ура!

 Карл замовив випивку, і ми випили за перемогу, за знайомство і за подальшу дружбу.

- Лялю, пішли з нами в "УЗД", - запропонувала мені Іра. - Сьогодні виступає Ніколас.

- Бронченко? - запитала я, і, глянувши на годинник, додала: - А чи не запізно? Бронченко в такий час точно спить, а тебе надули з квитками, Ірчику.

- Та не Бронченко, - розсміялася Іра. - Бронченко не вміє так задком вертіти, як Антон Дзундза. Він стриптизер, а "УЗД" - стриптиз клуб.

Почувши прізвище Дзундза, я відразу протверезіла, спиртне миттю випарувалося з моєї голови, і я змогла відразу мислити тверезо.

- І ви часто ходите в цей "УЗД"? - стала я розпитувати моїх нових знайомих.

- Щочетверга та щонеділі. Тоді виступає Ніколас. Він так запалює, що баби верещать так голосно, що чутно на весь квартал. У ці дні там купа народу, нічим навіть дихати.

- Ні, я з тобою не піду. Дуже втомилася за день, а завтра на роботу. Але, може, піду як-небудь іншим разом. Адресу продиктуй, будь ласка.

Взявши папірець з адресом, я сіла в таксі, яке доставило мене додому. На шпильках-дрильках я ледве вилізла з таксі. Голова у мене йшла обертом, язик заплітався і ноги, до речі, теж. Вони протестували проти такої екзекуції. Але якось приклавши усі свої сили, я дошльопала до ліфта. Натиснувши на кнопку, я стала чекати, коли відкриються двері цієї залізної коробки. Прочекавши п'ять хвилин, до мене дійшло, що ліфт не працює. За ці хвилини ця залізяка могла спуститися вниз, а потім виїхати на дванадцятий поверх не менше двох разів. Це мене так засмутило, що я готова була розплакатися прямо тут, як якась істеричка. Ще день тому вилізти пішки на дванадцятий поверх викликало б у мене тільки посмішку на обличчі, адже я зі спортом дружу з дитинства, однак, зараз тупаючи своїми ніжками по сходах, я запитувала себе, ну чому мені Бог послав подругу, яка живе ледве не на небесах.

Через відсутність лампочок в коридорах і мобільного у сумочці я тричі впала, побивши при тому собі коліна і забруднивши своє нове плаття. Але все-таки я добралася до дванадцятого поверху. На стіні горіла  вкручена лампочка. Це був єдиний поверх в будинку з цим не хитрим пристроєм. Зціпивши зуби від злості, я дійшла до дверей Марусенків, запитуючи себе, чому ЖЕК вставив лампочку тільки на останньому поверсі.