15

Віднайшовши потрібну палату, я заглянула всередину. Антон лежав біля вікна. Разом з ним в палаті ще було троє пацієнтів, двоє  з котрих відразу вийшли з палати по своїм справам.

- Привітики, лежачим! – весело заторохтіла я, ввалившись в палату. Своїм гумором  я хотіла розвеселити хворих, та очевидно, що мій гумор нікому не прийшов до вподоби. Ніхто навіть не привітався, окрім Антона звичайно.

- Лялю, не очікував тебе тут побачити, - витріщився на мене хлопець.

Скажете, як так?! А так. Нічого в цьому дивного нема. Ми хоча і дружимо зі школи, і Антон закоханий у мою найкращу подругу, але так сталося, що ми з тих пір, як Муся порвала із хлопцем, то ми стали рідко спілкуватися, виключно на парах, і то Дзундза постійно їх прогулював. Можна було по пальцях перелічити, скільки днів він приділив навчанню в академії. І як його досі не виключили звідти? А все завдяки дружбі його покійного батька із ректором академії. Можливо Антон насправді поступив сюди і не заради Мусі, як ми з нею вважали з самого початку, а через таке корисне знайомство. Дуже зручно – отримати диплом без жодних зусиль! Чому я раніше про таке не подумала?

- Та і я не очікувала тебе тут побачити, - ляпнула я перше, що спало на думку.

Дзундза хотів зручніше вмоститися на ліжку, але нога у гіпсі змістилася і він скривився від болю.

- Болить? – запитала я, сівши біля нього на кріслі.

- Так.

- Як же так ти примудрився, Тіме? Муся цього не вартує. Вона не цінує вияву твоїх почуттів. Їй твоя любов не потрібна.

- А до чого тут Муся? – став моргати Дзундза очима, не розуміючи мене.

- Як до чого? – заморгала тепер очима я, не розуміючи його.

- Ти напевне вирішила, що я ліз догори в кімнату Мусі. Так?

- А хіба це не так?

- Ні. З чого ти взяла?

- Ну, як з чого! Муся сказала, що…

- То це так вирішила Муся? Ну, звісно! Вона гадає, що одна така на світі, неповторна і єдина. І що я її ще досі люблю.

- А хіба ні?

- Ні. Я її уже давно забув. Ще тоді, коли вона мені зрадила.

- То ти поступив до академії поліції не заради Мусі?

- Ні, звичайно. Така холодна лялька, як Марія Марусенко, не заслуговує, аби заради неї робили такі романтичні дурниці.

- То до кого ти ліз через вікно із квітами?

- А що окрім Мусі більше немає у світі дівчат, заради яких варто лазити по стінах? Й крім того, Муся ж не живе у гуртожитку. Чому вона вирішила, що я до неї карабкався?

- Навіть не знаю, що тобі на це відповісти. Я повірила її словам без лишніх запитань. Вона в той вечір ночувала у подруг із курсу. Я більше нічого не розпитувала. Бо не було потреби.

- Так, Муся у своєму репертуарі. Гадає, що світ крутиться тільки навколо неї. І що усі хлопці готові заради неї на усе.

- Така вона наша Муся! Що з неї візьмеш? Її уже не перемінити. Та й хто із такою красою, як у неї, не користався би цим сповна?

- Та є тут така одна пришелепкувата, котра навіть не вірить, що красуня.

- Ти це про мене зараз?

- Звичайно. Ти одна не використовуєш свій дар, даний матінкою-природою, у корисливих цілях.

В цей момент з сусіднього ліжка піднявся чоловік років сімдесят і направився до дверей.

- Ігорович, ви куди? – поцікавився у нього Антон. – Якщо ви через нас, то не треба. Ви нам не заважаєте.

- Аякже! Не заважаю. Що я ніколи молодим не був?! Воркуйте собі, поки діда Семена природа покликала.

Семен Ігорьович з цими словами вийшов, залишивши друзів на самоті. Я подумки розцілувала старого, оскільки при ньому мені було ніяково запитувати друга про те, що я хотіла, як тільки моя нога переступила поріг палати.

- Ну, запитуй тепер те, за, чим ти прийшла насправді! – холодно і навіть різко мовив Антон. – Гадаєш, я не розумію, що ти не заради мене самого прийшла сюди. Не вчора народився. Ми уже давно з тобою чужі.

- Ну, а хто в цьому винен?! – дорікнула я. – Ти сам віддалився від мене і від Мусі. Ну, Марусенко заслужила на таке! А я в чому винна? Чому ти так різко перекреслив усі роки нашої дружби?

- Розумієш, Лялю. Після того, що зробила Муся, я за один день подорослішав. І зрозумів, що ні любові, ні дружби не існує в цьому цинічному світі грошей.

- Ти не правий, Тіме. Любов і дружба – найголовніші речі у житті, без котрих не можна жити.

- От тому я і віддалився і від тебе також, тому що не хотів, аби ти мене кожний день переконувала в іншому. Ти живеш у своєму світі дівочих ілюзій, і дивишся на світ через рожеві окуляри. А через них ти не бачиш усього того поганого, що є у ньому.

Я хотіла сказати, що він не правий, але згадала про  те, в чому він  мені дорікнув кілька секунд тому, і зупинилась. Не буду я його переконувати, що все прекрасно навколо, раз він не бажає.

- Взагалі-то є тут одне питання, яке мене мучить і через яке я завітала до тебе. Оскільки в моє щире бажання тебе провідати – ти не віриш, то буду з тобою чесною.