Я хочу жити

Я хочу жити.

Хочу дихати свіжим повітрям, відчувати запах дощу після грози, слухати, як співають птахи вранці. Хочу дивитися на неймовірні краєвиди, радіти дрібницям, яких раніше не помічав. Хочу бачити, як підростає моя дитина — як вона сміється, робить свої перші кроки у доросле життя, як вчиться любити світ.

Але, можливо, я більше ніколи цього не побачу.

Мені всього тридцять. Я — онкохворий. Від моєї хвороби є ліки, але їхня вартість така, що навіть продавши все, що маю, я не зміг би оплатити лікування. Тому я працюю на двох роботах, майже не сплю й не знаю, що таке вихідні. Інколи я забуваю, який сьогодні день, бо всі вони схожі між собою.

День за днем я горбився без перепочинку: відкладав кожну копійку, економив на продуктах, на одязі. Згодом довелося продати машину й гараж.

Час ішов, хвороба підточувала мене. Щоб якнайшвидше зібрати гроші на лікування, моя дружина разом із батьками взяли кредит, але й цього не вистачило. Я бачив, як вона плаче ночами, думаючи, що я не чую. І я нічого не міг зробити, окрім як працювати ще більше.

Я розумів: смерть уже стоїть поруч.

Ми запустили збір коштів. Рідні, друзі, навіть далекі знайомі — усі допомагали чим могли. Хтось переказував невеличкі суми, хтось організовував благодійні акції. Це давало мені сили.

Минуло десять довгих років. Десять років боротьби, надій і страху. Десять років, за які моя дитина виросла, а я постарів і схуд, але не зламався. І ось нарешті — ми зібрали потрібну суму. Я відчув, що ще трохи — і зможу вдихнути на повні груди. Я зможу пройти лікування, повернутися на улюблену роботу, їздити відпочивати з родиною, насолоджуватися простим життям без постійного болю та страху.

Це все вже майже було в мене. Майже.

Але доля вирішила інакше.

Моя донька поверталася зі школи й потрапила під машину. Телефонний дзвінок того дня розрізав моє серце навпіл. Тепер вона потребує пересадку легень. Я навіть не хочу говорити, скільки коштує така операція — це шалені гроші.

Та я не вагався. Усі зібрані кошти я віддав їй. Я віддав їй своє життя, бо з моєю хворобою довго не живуть, але вона ще має майбутнє. Я віддав єдину надію на щасливе завтра, аби жила вона.

Я був так близько до своєї мети. Але від долі не втечеш.