казка

Десь у густій-густій кроні старого дерева відпочивала родина капуцинів, притулившись одне до одного. Ця невеличка сім’я мавп складалася з тата, мами та їхньої донечки — маленької Фіри. Приємне тепло, що огортало малечу в обіймах батьків, дарувало неймовірний спокій, тож іноді їй зовсім не хотілось прокидатися.

Як звичайна мавпа, вона мала чотири лапи та ще й хвіст, який можна було вважати п’ятою. Ним вона чіплялася за гілки, щоб лазити по деревах. Вуха в неї стирчали вбік, а очі були великі, каштанові.

Маленьке незграбне мавпеня-капуцин народилося в, здавалося б, звичайній родині. Ось тато, ось мама, але не було в неї жодного братика чи сестрички. Вона дуже любила своїх батьків, проте в однієї з її подруг було цілих два брати, а в іншої — сестра. Їй так хотілося теж мати когось… Звісно, краще сестричку.

— Хочу сестричку! — просила вона в батьків, проте ті не поспішали.

Нарешті час настав.

— У нас буде поповнення, — щиро усміхаючись, промовила мама.

— Вау! Як це класно! Тепер моя мрія здійсниться! — вигукнула Фіра, не стримуючи радості.

Вона з нетерпінням очікувала на появу сестри. І ось нарешті батько поважно повідомив:

— У тебе з’явився братик!

— Ух! Супер! — зраділа мавпочка, хоча про себе подумала, що краще б це була сестричка.

«Але вже хто є, той є. Не повертати ж його назад», — міркувала Фіра.

Коли вона побачила маленьке й не дуже гарне мавпеня, воно не справило на неї жодного враження. Його навіть було страшно брати на руки, а тим більше — гратися з ним.

Вона дивилася, як мама ніжно обіймає малюка, і відчувала, як щось боляче стискається всередині.

«Раніше так обіймали мене… — подумала вона й відвернулася. — Почекаю. Може, із часом стане краще».

Але краще не ставало. Маленьке мавпеня привертало стільки уваги батьків, що на Фіру в них зовсім не залишалося часу.

Мама то годувала його, то заспокоювала цей маленький крикливий клубочок, що її навіть було шкода.

— Допоможи, донечко, — невдовзі звернулася до неї мати.

— Я збиралася погуляти з подружкою, — здивувалася Фіра.

— Ти старша сестра. Іноді тобі теж доведеться жертвувати своїм вільним часом. Ти ж так хотіла братика, — втомлено мовила мати.

— Я хотіла сестричку, щоб із нею можна було гратися, — огризнулася Фіра.

Але робити було нічого. Вона взяла малого на руки.

— Мені треба знайти їжу, допомогти батькові, — ніби виправдовувалася перед собою мама.

Те відчуття, яке переживала Фіра, тримаючи братика, було настільки двоїстим, що вона й сама не могла його зрозуміти. Це була й гордість, адже саме в неї з’явилася жива «лялька», з якою можна робити все, що заманеться, але водночас це була й важка праця.

Мама постійно була зайнята. Малюк майже весь час сидів у неї на спині або на животі, і вона безперестанку його годувала.

«А мене тепер не люблять, бо я вже велика… От би знову стати маленькою… Я така погана, що так думаю. Він же такий малесенький…» — міркувала Фіра й одного разу тихесенько запитала в батька:

— Може, віддаймо братика назад? Схоже, я більше його не хочу. Без нього було набагато краще.

— Ми не можемо так зробити, — втомлено усміхнувся він. — Ми за нього відповідаємо. Невже він тобі не подобається?

— Подобається, але я тепер вам більше не потрібна…

— Звісно, це не так, — обійняв малу батько. — Він потребує більше уваги, бо ще маленький. І нам дуже потрібна твоя допомога, люба. Ми без тебе не впораємося.

Але думка позбутися братика здавалася Фірі дедалі розумнішою.

«Найімовірніше, є ті, хто все ще хоче дітей. Треба віддати його їм», — ідея ставала чіткішою.

Одного разу, коли батьки пішли на пошуки фруктів і горіхів для вечері, Фіра вирішила діяти. Вона підхопила сплячого братика та побігла до великого озерця, розташованого навпроти їхнього лісу.

Листя тихо шелестіло над головою, а десь у хащах перегукувалися птахи.

Зупинившись, мавпеня знайшло затишне місце в густих кущах, поклало туди братика, тепло вкрило його великим листям і побігло додому.

«Ну все, зараз усе стане, як було раніше!.. А може, вони мене вже ніколи не будуть любити після цього?..» — думки бігали в її голові, обганяючи одна одну.

«А якщо він прокинеться та злякається?.. — почали з’являтися перші паростки сумнівів. — Він буде плакати? А якщо його хтось образить? А якщо якийсь хижак знайде його першим?..

Вона зупинилася. Ще крок — і можна було б просто втекти додому й удати, що нічого не сталося. Але щось всередині не дозволило їй цього зробити. Фіра настільки яскраво уявила, що може трапитися, що раптом розвернулася й щодуху побігла назад до озера.

Дорога здавалася нескінченною, і мавпочці навіть чулося, ніби дерева кричать їй услід:

— Як ти могла це зробити?! Ти ж старша сестра! Він сам не впорається!