Розділ 12: "Мистецтво створення справжнього борщу з Тімуром"

Мене вже не можна було здивувати.
Я звикла до того, що життя поруч з Тімуром — це завжди новий рівень абсурду. І ось, після всіх його дивних витівок, я навіть не здивувалась, коли він запропонував:
— Давай зробимо борщ.

Це було сказано настільки серйозно, що я вирішила не запитувати.
Просто мовчки йти на кухню й очікувати найгірше.

Зі сміттям я розібралась, з курсовою — теж.
І от — кухня. Місце, де мій нервовий стрес розливається по каструлі з водою.

Тімур вже стояв там.
І тримав в руках пакет з овочами.
Поки я намагалась зрозуміти, чому він виглядає так, ніби це все — початок справжнього кіно, він вирішив, що треба продовжувати.

— Ти ж казала, що любиш борщ, так? — запитав він.
— Так, але я казала, що люблю їсти борщ, а не його варити.
— Ти обманюєш, Ліза, — сказав він, відкриваючи пакунок. — Справжні борщі не готуються, вони живуть.
— Ти хоч раз пробував зробити нормальний борщ, Тімур?
— Це твоє друге запитання після “чи ти знову прийшов до мене з цілим набором неочікуваних інгредієнтів?”?

Він вийняв перші овочі. Морква.
Поглянув на мене.
— Морква важлива для настрою. Як жити без неї?
— Звісно, жити, як без натхнення, — відповіла я, махнувши руками.

Все пішло не так вже на першому етапі.
Тімур вважає, що, якщо покласти всі овочі разом, то це просто чудовий “початок”.
Я, звісно, без усякої надії взяла інший ніж і почала коригувати його вибір. Виявляється, різати буряк — це не просто так.

— Ти в курсі, що буряк не додається в борщ, поки не закипить вода?
— Це всі ці правила, чи просто твоя теорія?
— Я думаю, ти не знаєш, що робиш.
— В мене є інші теорії, Ліза, як, наприклад, той факт, що я роблю цей борщ із любов’ю і натхненням.

Він додав ще щось, що я вже не могла визначити:
Я чесно намагалася втримати ситуацію під контролем, але Тімур, здається, підсмажив інгредієнти (ми все-таки не у ресторані).
Так, у нас був суп, але скоріше бульйон з сумішшю овочів, де буряк навряд чи залишив своє справжнє місце.

Я намагалася не сміятись, але не змогла, коли він поставив каструлю на плиту і почав виглядати, як неймовірний шеф-кухар.

— Ну що, чекаємо результат? — запитав він, готовий до обговорення кулінарії.
— Я навіть не знаю, що з цим робити.
— Ти просто зачекай.

Я сиділа і чекала. Думала про все. І саме тоді, коли кухня була затоплена хмарами ароматів, що навіть я могла б назвати цікавими, він сказав:

— Знаєш, я розумію твої зауваження. Але коли я дивлюсь на тебе, я точно знаю: цей борщ — саме те, що потрібно.

Нам врешті вдалося дочекатись цього незабутнього моменту, коли борщ було готово, а результат виявився не таким вже й поганим.
Може, не зовсім ідеальним, але... він навіть був смачний.

Ми сиділи разом за столом.
Не було нічого ідеального в цьому моменті.
Просто я і Тімур, борщ і... якісь роздуми.

— Ти маєш на увазі, що це реально працює? — запитав він.
— Може, коли ти робиш це з таким настроєм, все насправді працює.

Я не сказала, що це ідеальний день.
Але Тімур приготував щось непередбачуване і навіть непогане. І як би я не намагалася повернути його до своєї реальності, я зрозуміла:
Це, можливо, один з тих абсурдних моментів, яких не забуваєш.