Розділ 9: “Я просто хотіла принести конверт. Слово честі.”

Я знала, що не треба.
Ну серйозно.
Ніколи не треба.
Але в моїй поштовій скриньці знову лежав конверт на ім’я Тімура.

А я — людина.
Людина з поганими рефлексами на чужі листи й зайві емоції.

Просто віднести. Просто постукати. Не затримуватись.

— ВІДКРИТО! — крикнув він ще до того, як я доторкнулась до ручки.
Це вже був знак. Що все піде не туди.

Я зайшла.

І от вам картина дня:
Тімур — сидить на підлозі.
Серед картонних шматків.
У зубах — викрутка.
У позі — поразка.

Я спершу подумала, що він зібрав капкан.
Але, здається, то мав бути стілець.

— Що це? — спитала я.
— Стілець. Але не факт.

— А викрутка в роті — це частина процесу?
— Щоб не матюкатись вголос. Так… естетичніше.

Я кинула конверт на найближчу тумбочку.
Розвернулась.

Зробила крок.
Зупинилась.

Подивилась на нього ще раз.

Ну блін.
Він був жалюгідний.
На рівні кота, який застряг у пакеті, але вдає, що "так і було задумано".

Я сіла.
Поруч.
Без коментарів.

— Тримай цю штуку, — сказав він. — Вона або ніжка, або капкан. Я ще не вирішив.

Ми працювали мовчки.
І десь між двома шурупами й зниклим шестигранником
я зловила себе на думці:

“Ось так і починаються проблеми.”

Коли стілець нарешті став схожим на стілець, він видихнув:

— Дякую.
— Нічого. Просто не розбирай його назад, коли тобі стане нудно.
— А якщо стане самотньо?

Я глянула на нього.
Довше, ніж варто.
— Купи другий стілець. Постав поруч.
— Можу купити чай. І другий кухоль.
— Тільки не той, що ти “позичив” минулого разу.

Я пішла.

Але в голові вже крутився черговий абзац.
І, можливо, знову про нього.