Розділ 8: “Автор мого психозу”

Усе почалось невинно.
Я пила чай.
Ніхто не гримів. Ніхто не дзвонив. Ніхто не фальшивив “Happy” о другій ночі.

Було навіть… приємно.

А потім прийшло повідомлення:

“Ваша посилка очікує у відділенні №34.
Отримувач: Ліза.
Відправник: доброзичливе джерело.”

Ага. Доброзичливе.
Це, напевно, той самий “джерело”, що залишає кашу на плиті й замок у заїждженому стані.

Але я пішла. Бо цікавість. І, можливо, глупість.

Коробка — велика. Легка. Підозріла.

Вдома я відкриваю.
Всередині:

• Баночка кави — моя улюблена (мимовільна компенсація за крадіжку?)

• Пара беруш у шовковій обгортці

• І книжка.
  Книга.
  “Спокій поруч із хаосом”
  (що вже звучить як іронічне есе про моє життя з тим сусідом)

Я беру книгу. Перевертаю.
Автор: Тімур П.

…стоп.
СТОП.
СТОП.

Автор — він?!

Я відкриваю на першій сторінці.
Прямо чорним по білому:

“Ця книга — інструкція для тих, хто виживає поруч із гучними, некерованими, але натхненними.
І присвячується всім Лізам цього світу.
Терпіння вам, дівчата.”

МЕНІ ПОТРІБНА ПОДУШКА, ЩОБ КРИЧАТИ.

Це він. Він писав. Він видав. Він ще й надрукував “присвята всім Лізам”.
УСІМ ЛІЗАМ!!!

Я стукнула кулаком у двері.

Він відкрив. У піжамі.
Волосся — скуйовджене. Посмішка — стандарт “20% щирості, 80% тролінгу”.

— О, бачу, читала?
— Ти письменник?!
— Ну, я попереджав. Музика була для натхнення.
— Я думала — це відмазка! А не передмова до книги!

Пауза.
Я тримаю в руках його книжку.
Він — каву.
Я — трясусь.
Він — спокійний.
Коротше, як завжди.

— Тобі не здається… що це трохи… збочено?
— Що саме? Що я тобі присвятив книгу?
— ЩО ТИ МЕНІ НАДІСЛАВ КНИГУ З БЕРУШАМИ!

— Ну, хоч чесно. Я хотів якось сказати “дякую, що не вбила”.
— І що, вирішив зробити це у вигляді персоналізованого сюрпризу з натяком на мою психічну стабільність?

Він мовчить. Уперше.
Потім тихо каже:

— Ну, в книзі є ще один розділ.
— Який?
— “Як не закохатись у свою Лізу”.

Я закрила двері.
Сіла.
Відкрила книгу.
І прочитала той розділ.
І, чорт забирай, мені сподобалось.