Розділ 7: “Це просто вигадка… майже”

Викладачка з літературної практики зайшла з виразом “зараз ви всі будете страждати творчо”.
— Домашнє завдання. Короткий текст.
— О, клас, — буркнув хтось. — Знову “як я провів літо”?
— Ні. Цього разу — “на основі реального випадку”. Щось, що з вами сталося. Але подайте це як художній епізод.

І я така:
“Ну це легко. В моєму житті — цілі серіали. Можна серію просто викидати кожен понеділок.”

Сіла ввечері.
І почала писати.
Про НЬОГО.

Про сусіда.
Про музику.
Про замок, чай, вкрадену каву і цей огидно-іронічний голос за стіною.
Про “можна я посиджу на кухні”
і
“ти така зла, але це красиво”.

Звісно, я не писала “Тімур”. Я писала “він”.
Але… ну камон, я себе теж не назвала “Аліса”.

На парі я прочитала це вголос.
Мовчки. Без пафосу. Просто текст.

Після — тиша.
А потім аплодисменти.
Я шо, поетеса?

На перерві Маша дожувала печенько і раптом сказала:

— А твоя історія… ну, була дуже схожа на лекцію того вчорашнього гостя.
— В сенсі?
— Та він теж казав, що “найкращий герой — це той, хто тебе дратує, бо тримає живим.” Пам’ятаєш?

Я така:

ВІН ЩО — МЕНЕ ЦИТУВАВ?
ЧИ Я ЙОГО??
ХТО ІЗ НАС ГІРШИЙ?
Це пастка.
Це гріх.
Це нечесно.

Ввечері я прийшла додому.
І перше, що побачила біля дверей — це маленький листок.
На ньому було написано:

“Найкраща історія — та, що ще не закінчилась.
Дякую за натхнення.
— Тімур, просто гість (але з характером).”

Я хотіла його вбити.
Але трохи — лишити живим.
Щоб ще раз насолити.