Розділ 6: “Сьогодні до нас завітав гість”

Я була готова.
Новий тиждень — нова я.
Зібрана. Помита. Без психів.
Я навіть прийшла в універ вчасно. Це було майже духовне досягнення.

Сіла в аудиторії. Відкрила ноут. Зробила вигляд, що я жива людина.
Поряд сиділа Маша й жувала шоколадку з таким обличчям, ніби сьогодні лекція по щастю.

— До нас сьогодні гість, — сказала вона, з повним ротом. — Я бачила, викладачка пост викидала. Щось про “молода креативна свідомість”.
— Знову якийсь поет з Болгарії, який живе в маршрутці?

Я навіть не встигла як слід проаналізувати цю фразу, як двері відчинились.
І ввійшов.
ВІН.

Кава в руці. Шарф навколо шиї. Усмішка на мільйон прокльонів.

— Привіт. Я Тімур. Деякі з вас знають мене як "проблему з музикою після 22:00".

Я втупилась у нього.
Він зробив вигляд, що мене не помітив.
Брехня. Він завжди бачить.

— Сьогодні я розкажу вам про креативний хаос. І як іноді музика о 2-й ночі — це акт любові до майбутнього тексту.

О Боже мій.
Він почав розказувати про “внутрішню драматургію”, “емоційний монтаж” і “важливість особистої драми у створенні героя”.
А я сиділа і думала:
“Ти зараз описуєш себе, так? Це автопортрет у лекційній формі?”

На слайді з'явився приклад короткої сценки.
Про дівчину, яка не любить шуму, але живе поруч із музикантом.

— Важливо відчувати конфлікт у дрібницях, — сказав він. — Наприклад, коли твоя героїня хоче писати, а хтось їй ставить під двері залишки кави з запискою "будь вдячна — я зберіг світло у твоєму житті".

Я КАЖУ, ЦЕ ПРО МЕНЕ.

Всі сміялись.
Я хотіла померти.
А ще більше — вдарити його запискою.

Після пари я підійшла до нього.

— Ти взагалі… що це було?!
— Лекція. З елементами драми.
— Ти не можеш перетворювати моє життя на стендап.
— Але ж ти сміялась.
— Це був нервовий тік.

Він схилив голову трохи ближче.

— А може, це вже співпраця?