Розділ 5: «У Тімура завжди залипає замок»

У цьому житті є стабільні речі.
Наприклад:

1. Я не дописую курсову.

2. Тімур завжди має план “Б”.

3. У Тімура завжди залипає замок.

Не іноді. Не після дощу.
ЗАВЖДИ.
Переважно — в найбільш непридатний для цього момент.

Все почалось, як завжди, з мого спокійного вечора.
Я сиділа в кухні, пила чай з м’ятою, думала над тим, чи мій диплом — це диплом, чи просто документ про душевну травму.
Пишу абзац — і тут:

Стукіт у віконце кухонних дверей.

Я підходжу — і, звісно, бачу його.
У спортивках, з телефоном у зубах і виразом лиця “я знову це зробив, і так, мені трошки соромно, але не дуже”.

Я відкриваю двері, мовчки.
— Не бий.
— Я ще нічого не сказала.
— Але подумала. І це вже страшно.

Пауза.

— Замок? — питаю.
— Він. Знову.
— Це вже не замок. Це особистий саботаж.
— Я думаю, він мене ненавидить.
— Він — або я.

Тімур заходить у кухню.
Сідає за мій стіл.
Робить глибокий вдих.
— У тебе завжди так пахне... “я не знаю, як дожити до понеділка”.
— Це новий аромат від розпачу.

Я кладу перед ним чашку чаю.
Він дивиться здивовано.

— Ти мене отруїш?
— Якщо пощастить.

Мовчимо хвилину.
Він робить ковток.
Я намагаюсь не дивитись на нього — сидить такий, з цим дурнуватим “я-якби-міг-я-б-подякував” обличчям.

— Ти думаєш, я роблю це спеціально? — питає він.
— Замок?
— Ммм. Щоб з’являтись у твоєму житті так драматично.
— Ти сам по собі драма, Тімуре.

Він сміється.
Голосно. Розслаблено. Щиро.

І це найстрашніше. Бо, здається, я теж.

Коли його замок нарешті відкривається (о, господарка — наш локальний супергерой),
він виходить, озирається і каже:

— Якщо що — я наступного разу вийду з багетом. Для стилю.
— Наступного разу я зачиню всі двері.
— Це буде наша романтика.

Я повертаюсь до ноутбука.
Курсова.
Пустий рядок.
Але чай… вже не такий гіркий.