Розділ 3: “А ти часом не переселяєшся в мою тінь?”

Є речі, які я дуже ціную у житті.
Наприклад — самотність.
Тиша.
Кава.
І місця, де немає ТІМУРА.

На жаль, сьогодні не мій день.

Я прийшла до кав’ярні, бо вдома — суцільний відволікаючий хаос.
Курсова не пишеться. Гугл моргає. Натхнення в бігах.
Сіла за свій улюблений столик у кутку, замовила лате, відкрила ноутбук… і вже через п’ять хвилин почула:

— Вау, яка зустріч.

Я підняла голову.
І от він.
Знов.
Весь такий: "я тут випадково", “випадково з кавою”, "випадково з поглядом на тебе".
ТІМУР.

— Ти що, слідкуєш за мною?
— Я б хотів сказати “ні”, але ти занадто цікаво живеш.
— Ага. Особливо момент, де я сиджу з ноутом і намагаюсь не вмерти.
— От-от. Я про це. Це як реаліті-шоу: “Курсова. Виживання”.
— Тобі що, нема куди подітись?
— Тут кава смачна. І люди цікаві.
— В сенсі — я?
— Ну не бабуся біля бару ж. Вона мене ігнорує.
— Мудра бабуся.

Я зробила вигляд, що працюю.
Але десь у шостому рядку тексту “екзистенційна криза в модерністських наративах”
я відчула, що він все ще стоїть поруч.

— Ти ще тут?
— Просто думаю: я ж тобі каву варив…
— ОГО.
— Може, тепер ти мені вдячна?
— А може, ти хочеш отримати в обличчя за ту каву?

Він присів навпроти. Без дозволу.
— Гречано чи вівсяно?
— Що?
— Я на випадок, якщо ти справді зберешся кинути щось. Обирай консистенцію.

Я подивилась на нього.
Він усміхався. Як завжди.
А я…
...я чомусь не сказала “йди геть”.
А просто повернулась до ноутбука.
І з його присутністю — курсову писалось трохи легше.

Що, чорт забери, зі мною не так?..