Розділ 1: Я просто хотіла поспати!

Ну, всім привіт.
Мене звати Ліза.
І що ви подумаєте?
Я дійсно просто піду спати.
Нічого більше. ****

Жодних драми, жодних думок. Тільки я, подушка, серіал фоном і тиша.
(В ідеалі. В реальності — вже 02:14, і моє серце б'ється в такт... басам.)

МУЗИКА.
Зі стіни. Із сусідньої. Прямо в моїй печінці.
Ні, це не “хтось тихенько слухає класику”. Це хтось, судячи з усього, вирішив зробити нічну дискотеку під назвою “зірви дах сусідці”.

Я сіла. Подивилась на стіну. Стіну не зірвало. Жаль.

Я вдягнула халат. Взула капці. Пішла.

Коридор. Півтемрява. Дзвінок. Двері.

Нічого.

Стукаю. Раз. Два. Три.

Двері відкриваються.
І от він — втілення нічного непорозуміння.

Хлопець у сірому худі, тримає чашку. На обличчі — вираз, ніби я зірвала йому медитацію, а не він мені сон.

— Привіт, — каже він, і з нахабною щирістю додає: — Ти не спиш?

Ну що за...

— Це ти вмикав "мій мозок плавиться" о другій ночі?

Він кліпає. Усміхається.

— Ага. Це така... нічна плейлиста для натхнення.
— Ну ти прям ванільний діджей.
— Але кльово ж звучить?

Глибокий вдих.

— Ти серйозно? Я хочу спати. Як нормальна людина.
— Звучить, як твоя проблема, але я почуваюсь трохи винним, тож...

Він клацає пальцями (ХТО ТАК РОБИТЬ В ЖИТТІ?!) — і музика раптово затихає.
Я, якщо чесно, трохи шокована, що він не продовжив свій сет.

— Дякую.
— Не за що. І, до речі... в тебе класні капці.

Я подивилась вниз. Зелені капці-крокодили.

— Я вб’ю тебе.
— Спершу — виспись, — підморгує, і зачиняє двері.

Наступний ранок.
Я виглядаю так, ніби мене всю ніч били думками.
Очі червоні, кава холодна, настрій — “не лізьте, я кусаюсь”.

Я виходжу з квартири — і кого я бачу?
НІ. ТІЛЬКИ НЕ ВІН.

Але звісно. Це він.

З ідеальною зачіскою, кавою в руці, і, чорт забирай, усмішкою, якою можна вирізати мозок.

Він бачить мене. Підморгує.

— Доброго ранку, крокодилко.
— Тобі не жаль?
— Трохи. Але не досить.

Тімур-ґадіна.
Мій сусід.
І, схоже, моє прокляття.