Глава 2. Обіцянки

Глава 2. Обіцянки

«Обміркуй, вірно і чи можливо те,

що ти обіцяєш, бо обіцянка – є борг».

Конфуцій

***

Я вирішив красти паролі та ключі від криптовалют. Знаю, це – незаконно і аморально красти чужі гроші, але іншого виходу я не бачу. Якщо зробити все правильно, то навіть залишусь непоміченим. Багато хто із моїх знайомих хакерів крадуть в інших, чесних і добропорядних людей, гроші. Їм це просто по приколу. Вони завжди шукають пригод на свою голову, але ніхто з них ні разу ніде не попався. Вони працюють анонімно і під прикриттям, що комар носа не підточить. Що ж, вирішив і собі випробувати долю та спробувати цей спосіб. Моя мета – здоров’я батька.

Заснув майже під ранок. Ледь піднявшись із ліжка, але все-таки почвалав збиратися у школу і зустрітися із другом для допомоги йому у його проханні. Я ж обіцяв. У нас із Блеком пунктик стосовно обіцянок – їх конче необхідно виконувати, тим паче, якщо пообіцяв. Не можеш виконати – не обіцяй. Ось так все просто.

Хоч і ніякий з мене зараз помічник у любовних питаннях, а в цьому я був впевнений на всі сто відсотків, що Стас знову щось задумав стосовно Аріни. Ох, і дівка! Бідний хлопець крутиться навколо неї, як тільки може і вміє, а їй хоч би що. Навіть не дивиться на нього. Жаль мені його. Як друга. Та як і хлопця шкода.

***

До школи я все-таки прийшов. Ох, чорт, уже урок іде. Гаразд, посиджу на лавці на подвір’ї. Може, посиджу, подумаю, та хоч так приведу до ладу думки свої.

Як тільки почув дзвінок на перерву, одразу зайшов до коридору школи і знайшов у ньому друга.

– Привіт, Блек. Що там у тебе? – одразу перейшов до справи.

Потрібно було відволіктись від думок про батька та хоч трішки забути про сон.

– О, Сірик, привіт, – зрадів Стас моїй появі. Ще б пак, йому ж від мене щось потрібно. – Що з тобою? – одразу дружбан звернув увагу на мій «гарний» вигляд. – Ти, ніби, побитий чи ти геть не спав усю ніч? – якось так прискіпливо мене розглядає, хмурить брови. Невже хвилюється?

– Так, Стасе, майже не спав вночі, – коротко відповів йому і заховав руки в кишені джинсів. Хочеться більш стильніше виглядати, а не як побитою собакою бути.

– Чому? – він склав руки перед грудьми, підозріло споглядаючи за мною. – Щось сталося?

– Та нічого, все добре, – не хочу йому розповідати завчасно.

По-перше, зараз перемкнеться на мене, а я хочу хоч на хвильку забути і не думати, що мій батько помирає. А по-друге, як вигадаю свій план, до чіткої техніки його відпрацюю і як у мене все отримається, тоді і розповім другу.

– Просто мій комп трішки зламався, лагодив майже до ранку, – сказав другу таку версію правди.

– Ага, так я й повірив. Щось ти темниш, Сірик, – Стас дивиться на мене, нахмуривши брови і зажмурюючи очі, пильно придивляючись до мене, ніби, шукаючи, в чому підступ.

– Стасе, я вже сказав тобі, що зі мною. Давай кажи, що ти там хотів і заради чого я сьогодні прийшов до школи, а не відсипаюсь зараз, – я так роздратовано це все промовив, що друг вигнув брови дугою, ніби, запитуючи, чи я здоровий.

– Ну добре, не хочеш, не кажи, – відповів на моє роздратування. – Тут така справа, навіть не знаю, як сказати, – почав думати, як краще це все мені піднести.

– Та кажи вже, як є. Бо якщо ти вже помітив, я не в гуморі, – застеріг його, зводячи брови на переніссі, і спершись спиною на стіну.

– Та бачу, звичайно. Отож і думаю, може, краще не потрібно сьогодні це все розпочинати? – знову пильно дивиться на мене.

– Стасе, кажи, бо не в гуморі я ще довго буду, – навіть сам не знаю скільки: місяць, два чи все життя, якщо втрачу батька?

– Окей, слухай тоді. Коротше, мені потрібно знайти одного чувака, – сказав друг. Але це я пам’ятаю, він мені про це вчора говорив.

– Конкретніше, Блек. Ти мені це вчора казав. Я пам’ятаю, – намагаюсь бути спокійним, проте не виходить. Не знаю, як стримати себе і не заволати на всю школу від болю.

– Та що ж ти такий нервовий сьогодні? – здивувався Стас моїй поведінці.

«Сірик, тримай себе в руках», – подумки говорив до себе. Заплющив очі. Вдих – видих, вдих – видих. Розплющив. Ні чорта не легше. І проблема ніде не ділась. Та тримати себе в руках треба. Дружбан ні в чому не винен, тим паче, в моїх проблемах.

– Добре, скажу конкретніше, – почав він. – Аріна побачила якогось козла і зациклилась на ньому. А я пообіцяв їй його знайти і дізнатися про нього всю інформацію, хто він, звідки та все таке інше. А ти ж знаєш, що я всі обіцянки виконую. Це ж у нас із тобою пунктик, – додав, ледь посміхнувшись кутиками губ.

– Знаю, – сухо відповів йому.

– Ось так конкретніше, – сказав він, опустивши погляд додолу. – Допоможеш? Я тільки до тебе можу звернутися, бо сам у цьому не розуміюся, – почав він виправдовуватися.

– Ну а я пообіцяв тобі допомогти, тож допоможу, – друг підняв очі на мене і щиро посміхнувся на мої слова. – Але як ти це собі уявляєш, Блек?