Глава 1. Вихід

Глава 1. Вихід

«Кожен вихід – це вхід десь інде».

Том Стоппард

За місяць до того…

Збирався лягати спати, як подзвонив телефон. На дисплеї висвітилося ім’я «Блек».

– Привіт, Блек. Як справи? – зрадів його дзвінку.

Навіть, посміхнувся кутиками губ, що друг згадав про мене.

Стас Блекський – мій дружбан, з яким ми дружимо ще з пелюшок. Наші з ним батьки були та є друзями ще з дитинства, тому це передалося і нам зі Стасом.

Саме я йому дав це прізвисько «Блек», коли одного разу Стас назвав мене «Сіриком». Так, просто, щоб я посміявся, бо був тоді чомусь засмучений. Навіть зараз не пригадаю чому… Ааа, згадав, бо він тоді мене покинув самого через свою красуню Аріну, яку пішов проводжати додому. На прощання мені кинув: «Не будь таким похмурим Сіриком». Ну Сірик, то й Сірик. Я звик. Та й прізвище моє тому відповідало – Олег Сірий.

– Привіт, дружище. Є справа, – одразу нахабно заявив Блекський.

Що він собі думає? Не дзвонить, не виходить вночі гуляти, бігає за своєю Аріною по п’ятах, як собачка. І тут ще й має нахабність подзвонити і не спитати, як справи.

– Слухаю, – проковтнув образу, нічого йому не сказавши.

Що ж я, дівчинка якась, щоб скиглити від недостачі уваги?

– Потрібно знайти одного чувака, – сказав друг, але якось насторожено. Не сподобалось мені це.

– Якась інформація з особистого є? – запитав його.

Адже це він думає, що так просто знайти людину, нічого про неї не знаючи. Але це не так. Як мінімум, потрібна якась особиста інформація, хоч би ім’я і прізвище, а ще краще було б по номеру телефону.

– Поки що ні. Думаю, завтра буде, – відповів Стас.

Ну що ж, завтра, то завтра. Доведеться йти в школу.

– Зрозумів. Тоді я обов’язково завтра буду в школі, бо хотів проспати.

– Гей, ні, не треба цього робити, – посміявся друг, здивувавшись. –  Бо ти мені завтра потрібен, щоб продумати гарненько один мій задум.

Ох і Блекський, вічно щось тільки йому і треба. А як згадати про друга, у якого купа проблем, то зась.

– Хм… цікаво. Щось мені здається, що тут замішана твоя красуня Аріна, яка на тебе геть не дивиться, – боляче вколов друга і хмикнув, насміхаючись з нього.

А що? Він мене ображає відсутністю своєї уваги, тож нехай тепер подумає про свої помилки. Кохання є, було і буде, а дружба, та ще й така, як у нас із ним, рідкісна.

Скільки я йому казав, що кохання його нічого не варте. По-перше, ми ще малими підлітками були, років тринадцять-чотирнадцять. Тому я і не вірив, що у такому віці вже можливе чисте і доросле кохання. Стас за такі мої слова на мене ображався і постійно кричав, що вік тут ні до чого. А по-друге, дівчина ж не відповідала йому взаємністю. Та й зараз не відповідає. То який сенс за нею бігати? Не розумію.

– А ось це не твоя справа, – різко відрізав дружбан, показуючи своє роздратування.

Ого! Яка його муха вкусила!? Невже знову муха на ім’я «Аріна»!? Тоді все стало б зрозуміло. От, чортова дівка.

Не скажу, що я до неї погано відношусь. Вона мила, красива дівчина, подруга Стаса, тому і моя подруга. Також доброти і розуму в Аріни не відняти. Але те, як вона відштовхує постійно Стаса, я не можу залишити байдужим. Хоч і в цьому дівчина не винна.

– Та все, охолонь. До завтра, – сказав йому і поклав трубку.

– Бувай, – встиг його почути, як відводив телефон від вуха.

***

До глибокої ночі не міг заснути. Все думав, шукав в інтернеті відповіді на питання чи можна вилікуватися від важкої хвороби, якою захворів мій тато.

Моєму батьку, В’ячеславу Олексійовичу, сорок років. У нього міцна статура, м’язисті руки і низький приємний голос. До цього року він служив військовим. Завжди мав гарне здоров’я і чудово почувався, поки не захворів на важке інфекційне захворювання.

Потрапивши в лікарню, медики йому почали давати стільки сильних антибіотиків, що у нього просто не витримали нирки. Батьку поставили діагноз – ренальна анурія.

Так тато і потрапив на гемодіаліз – апарат «штучної нирки». Це такий пристрій, який перекачує кров через спецмашину, забирає з тіла зайву рідину (адже хворі на ренальну анурію не мають здатності до сечовиділення!) і, взаємодіючи з ліками та спеціально очищеною водою, чистить кров.

Процедуру гемодіалізу необхідно батьку проходити тричі в тиждень по чотири години. І ця процедура не із дешевих – необхідно двадцять тисяч гривень у місяць, щоб тато жив! Але де такі гроші у звичайних жителів міста Полтави?

Також йому необхідне хірургічне втручання – пересадка нирок, а потім лікування у реанімаційному відділенні та нефрології. Але, коли нам повідомили суму даної операції, то те, що ми з мамою були в щоці від названої суми, – це нічого не сказати. Пересадка нирки коштує триста тисяч гривень! Нам ніколи не знайти таку суму! Але, якщо не знайдемо, то батько просто помре.