8.3 Макс

Несміливо стискаю її долоню...

 Тепла рука Кіри просто тоне в моїй... А я тону в очах рудої бестії... Навіть зараз, коли її макіяж розтікся від сліз, а носик розпух - вона достобіса приваблива. Щира і відкрита. Ніжна і без пафосу. Все, маску зірвано. І не тільки з рудої...

 З мене теж... Серце зробило такий кульбіт від її дотику, що зараз ніби вистрибне з грудей. Всім органам стало тісно всередині. Мене розпирало від емоцій.

-Піднімайся,- шепочу до Кіри,- я знаю вихід звідси. Нас ніхто не помітить.

Допомагаю дівчині піднятися. Міцно беру її за руку і роблю глибокий вдих. Намагаюся заспокоїти свого звіра, що хоче зараз потягти Кіру подалі від усіх,  і насититися нею сповна. Цього не можна робити. Налякаю її своїм норовом та запальним характером. Стриматися треба...

Веду руду знайомими коридорами. Я знаю тут все, адже коли батько будував цей готель, облазив усі закутки будівництва разом із друзями. Тому вийти непоміченими із приміщення у нас вийде на ізі.

Кіру всю дорогу до виходу тримаю  за руку. Боюся відпустити. Боюся, що передумає і втече. Включить свій режим неприступності і передумає. Я тоді просто здохну...

Декілька разів оглядаюся. Зелені очі впевнено дивляться на мене. Без страху і сумнівів, з довірою. Спокійно видихаю і крокуємо далі.

Коли до виходу залишається зовсім трохи, чую несміливе:

-Почекай...

Фак! От і казочці кінець! Вона передумала... Хоче піти... Не хоче зі мною... Весь напружуюся і закриваю очі, глибоко вдихаю прохолодне повітря...

-Я хочу зняти підбори,- шепоче Кіра. - Вони мені сильно муляють...

Фух! Видихаю. Все норм. Не передумала. Серце може битися далі...

-Я вже вирішив, що ти передумала і зараз захочеш покинути мене, повернешся туди...

Повертаюся до дівчини і мелю те, що зараз в думках. П'яний дурень... Від неї п'яний...

-Ні... Тільки підбори... - бурмоче руда і скидає туфлі з ніг.

-Ходім,- кажу Кірі. - Трішки залишилося. 

Намагаюся вкласти в ці слова всю ніжність, на яку здатен. Її очі досі мокрі від сліз. Зараз хочеться повернутися і натовкти пики всім, хто образив дівчину. 

Але стримуюся і йдемо далі.

 Ось уже перед нами двері, що ведуть на парковку службового транспорту готелю. Відкриваю їх і дивлюся, чи немає тут бува когось. Все чисто, можна йти далі.

І тут до мене доходить, що Кіра стоїть без взуття... Чорт! Баран тупий! Майже всю дорогу сюди дівчина йшла босою по кам'яній підлозі.

Рішення взяти Кіру на руки приходить миттєво. Підхоплюю її і міцно притискаю до себе. Кайф! Вона в моїй владі. Все так, як я люблю.

-Ти ж боса... - ніби виправдовуюся, коли зустрічаю здивовані очі рудої. Вона відводить погляд. Ну і добре. Бо бажання її поцілувати росте з кожною секундою. Потонути в зелені її очей стає життєво необхідно.

Швидко йду між автівками, шукаючи поглядом тачку Дена. 

Ось вона! Треба її якось відчинити. Але Кіра в моїх руках- це так ідеально, так потрібно мені... Не хочу випускати з рук цю ношу...

Але мушу. Саджаю дівчину на капот джипа і починаю копирсатися у кишенях. Де ж ті ключі? Невже Ден їх у мене непомітно забрав? Це буде провал. Я не можу втратити цей момент!

-Є! - вигукую, знайшовши заповітний брелок у кишені штанів.

-Чиє це авто? - тихо питає руда.

-Дена,- відповідаю. Знову беру Кіру на руки. Стає так спокійно, хвилювання немає. Ніби її мені і не вистачало. І не тільки в руках, а взагалі- в моєму житті.

Саджаю руду на заднє сидіння. Роблю це спеціально, бо якщо вона буде поруч, на пасажирському, то далеко ми не заїдемо. Її розріз на сукні і тонка, гола ніжка, що виглядає з-під нього, мені спокою вже давно не дають...

Швидко закриваю двері і видихаю. Обходжу авто і сідаю за кермо. Двигун тихо починає свою роботу. Раптом чую позаду себе тихий голос:

-Ти ж пив сьогодні ?- питає Кіра.

От бляха! Вона права... Але  я повертаюся до дівчини і впевнено дивлячись їй в очі відповідаю:

-Так, але я не настільки п'яний, щоб не розуміти, що я роблю, куди їду і з ким. І контролювати себе я теж можу.

Чітко промовляю кожне слово, щоб вона не боялася мене, була впевнена в мені. Довіряла.

Авто тихо виїзджає з парковки. Кермую спокійно і невимушено. Нічне місто зустрічає нас пустими дорогами і вимкненими світлофорами. Це й на краще.

Мимоволі поглядаю у дзеркало заднього виду на руду. Вона лежить на задньому сидінні і дивиться у вікно. Така беззахисна, виснажена, справжня.

Куди нам поїхати? Повезти Кіру додому- не варіант. На зйомну хату чи в готель теж. Можу налякати її, можу не стримати своїх почуттів, що вирують зараз у мені.

Рішення приходить само собою. Їду туди, де завжди знаходжу спокій. Де я можу бути самим собою...

За роздумами не помічаю, що руда заснула...