8.2 Кіра

І я вкладаю свою руку у його долоню...

Будь що буде! Мені вже так все набридло, що про наслідки пропозиції  Макса зараз не хочу думати. Хочу дійсно втекти звідси, якомога далі. Щоб не бачити нікого, не чути нічого. Я зламалася ... Всередині ніби щось обірвалося...

Волков стискає мою долоню. Але робить це трішки несміливо ... 

Насмілюся глянути на хлопця. Макс дивиться на мене своїми чорними  очима і я тону в них. Тону у тій ніжності, що вони випромінюють. Мене тягне у вир емоцій, який підіймається в грудях від цих чорних очей.  Може я  роблю помилку? 

Але  мені байдуже... Я пожалкую про це потім... Зараз мій холодний розум і маска Снігової королеви тане під поглядом чорноокого...

-Піднімайся,- тихо говорить Макс,- я знаю вихід звідси. Нас ніхто не помітить.

Хлопець допомагає мені підвестися і,  міцно тримаючи за руку, тягне за собою. 

Ми йдемо якимись підсобними приміщеннями, проходимо через темні коридори. Але я спокійна... Знаю, що поганого нічого не станеться. 

Весь час Макс тримає мене за руку. Його долоня трішки шорстка і гаряча. Час від часу він оглядався і ніби питав у мене :" Все нормально?"...

Я ж тільки впевнено дивилася йому у очі. І він розумів мене. Розумів, що я можу рухатися далі. Що я хочу йти з ним. Подалі звідси.

Спина боліла нестерпно. Пігулки залишилися у гримерці. Вирішую, що треба зняти підбори. Можливо, це зменшить біль.

-Почекай,- шепочу до Макса.

Ми зупиняємося. Хлопець помітно напружився. Його захват на моїй долоні став сильнішим. Невже боїться, що втечу?

-Я хочу зняти підбори,- шепочу до Макса. - Вони мені сильно муляють...

Брешу... Не можу ж я йому правду сказати. Нехай краще думає, що я розпещена і розніжена пані, аніж знає, що я напівкаліка...

Волков повертається до мене і тихо видихає.

-Я вже подумав, що ти передумала і зараз захочеш покинути мене, повернешся туди...

Він говорив це з якоюсь нотою приреченості. Ніби зараз я для нього головне. Начебто мій вибір піти з ним  життєвоважливий для його існування.

-Ні... Тільки підбори...

Слова губляться десь у горлі... Белькочу щось незрозуміле.

Знімаю туфлі і відкидаю їх в сторону. Холодна підлога обпікає ступні. Трішки приводить до тями. Але біль в спині стає ще сильнішим. На очі навертаються сльози.

-Ходім,- тихо говорить Макс, помітивши мій стан. - Трішки залишилося. 

Киваю головою і слідую за хлопцем. Тепер кожен мій крок стає ще важчим. Адже йти босоніж по холодній підлозі неприємно. Ще й спину ніби розпеченими ножами хтось проколює. 

Минаємо останній поворот і Волков відкриває якісь двері. Виходимо на зовні. Виявляється ми вийшли на службову стоянку, де паркують авто готелю. 

Раптом Макс підхоплює мене на руки. Я тихо скрикую від несподіванки.

-Ти ж боса... - пристально дивиться у очі і шепоче до мене, ніби боїться налякати. Його мятно-нікотинове дихання огортає мене. В животі починає скручуватися вузол із незрозумілих емоцій...

Відводжу свій погляд до ніг, навмисне розриваю наш зоровий контакт...

Зі мною на руках Макс спритно маневрує між автівками, доки не зупиняється біля чорного джипа. Він спритно саджає мене на капот і шукає ключі по кишенях, тихо лаючись собі під носа.

Я ж сиджу на капоті, обхопивши себе руками. Мене стало трясти. Чи то від вересневої прохолоди, що панувала на вулиці, чи то від відсутності максового тіла поруч. Поки він мене ніс я відчувала жар його торсу, міць його рук, п'янкий запах одеколону. Мені це подобалося...

-Є! - вигукнув Макс і швидко розблокував сигналізацію джипа.

-Чиє це авто? - несміливо питаю. Викрасти ми його не можемо, адже є ключі.

-Дена,- відповів хлопець. Він знову обережно підняв мене на руки і посадив в салон авто, на заднє сидіння. І я йому за це вдячна. Зараз для мене горизонтальне положення є рятівним.

Закривши за мною двері авто, Макс швидко сідає за кермо і заводить двигун. І тут до мене доходить, що він вживав алкоголь на показі!

-Ти ж пив сьогодні ?- питаю його, поки авто не рушило з місця.

Макс повернувся до мене і дивлячись в очі відповів:

-Так, але я не настільки п'яний, щоб не розуміти, що я роблю, куди їду і з ким. І контролювати себе я теж можу.

Тон хлопця і його впевнений погляд заспокоїли мене. Будь що буде...

Автівка тихо загуділа і повільно виїхала з парковки. Я лягла на задньому сидінні і почала обдумувати сьогоднішній вечір. Він для мене став переломним.

Переломним у всьому- у відносинах з мамою, у моїй кар'єрі і , що головне, у стосунках з Максом.

Хоча які у нас стосунки? Дивоглядки і все... Але поцілунок... І ця наша спільна втеча...

Тепер щось зміниться... Тільки от в яку сторону?

Макс спокійно веде авто. Час від часу кидає на мене стурбовані погляди. Я їх відчуваю, хоч і дивлюся у вікно. Вузлик незрозумілих відчуттів у животі не зник. Він пульсує і ще більше скручується від думки, що ми наодинці...

Мій мозок просто закіпає. Тіло зраджує мене і від втоми, перенапруження та переживань, я засинаю. 

Сплю міцно і спокійно, доки малознайомий мені, симпатичний чорноокий хлопець везе мене в нікуди...

Мої любі, найдорожчі читачі! Прошу вибачення за затримку... Але в нинішній час ми всі живемо у непідвладних нам обставинах... Важко зараз творити і віддаватися творчості... 

Намагаюся зібратися до купи і повернутися до роботи❤️

Ваші коментарі та зірочки надихаютьта мотивують мене😘

Миру нам усім та Перемоги!