6.4 Кіра

Дивлюся на Волкова не кліпаючи. Я знаю, що він теж намагається дивитися мені в очі. Окуляри його не врятують, я відчуваю це. Хоча вони рятують його від того,що я не бачу емоцій в його очах.

Я ж не намагаюся більше приховати свої емоції. Адже зараз єдине, що можна прочитати в моєму погляді- це втома.

Мама помітила заминку в зйомці і вже летіла до мене з криком:

-Кірочко, золотце, що трапилося? Чому ти застигла? Невже в тебе пози для фото скінчилися? Та такого не може бути, ти ж профі! Чи тебе щось не влаштовує у організації зйомки?

-Ні, мамо,все нормально,- відвертаюся від Макса і дивлюся вже на матір.

-Тоді давай продовжувати, бо ми ще навіть половини не відзняли! Іди переодягаюся і ставай до роботи. Швидко!

Не оглядаючись на чорноокого прямую у імпровізовану гримерну кімнату. 

Ну от чому він тут? Не може ж це бути просто збігом? Чи може? Мабуть він  приїхав за прикрасами для якоїсь дівчини. Можливо навіть для Соні, що вчора так відкрито чіплялася до нього в клубі.

А можливо це Ден зателефонував йому і сказав про мене? Про те, що я тут? Хоча нащо це Дену- розповідати Максу про мою присутність у салоні? А якщо Денис і розказав йому, то чому Волков приїхав?

Дуже багато запитань роїлося в моїй голові,а от відповідей не було. 

Поки дівчата крутилися навколо мене, змінювали зачіску і макіяж, підбирали сукню і прикраси для наступних фотографій, я сиділа і тупо дивилася у дзеркало.

Я так втомилася від цього всього. Підвищена увага до мене, до мого життя і моєї зовнішності виводить з рівноваги. А вся оця штучність емоцій і не щирість навколишніх людей просто вбиває.

Я вже 8 років граю роль порцелянової ляльки. Ця роль мені вже просто остогидла. В мене зараз таке відчуття, що я стою посеред натовпу і кричу на весь голос від болю, безсилля,втоми і розчарування. Але мене ніхто не чує. Ніхто не звертає на мене уваги.

Та  якби я так зробила насправді-все одно ніхто на мене навіть не подивився б...

Мої стилісти закінчили чаклувати над образом і треба було виходити в зал, зніматися. На цей раз мене одягли у довгу чорну сукню з відвертим декольте,яке прикривало кольє. На вуха одягли масивні сережки,від яких моментально розболілася голова. Від підборів вже ноги пекло,спина починали нити. Господи, я хочу все покинути і втекти звідси. Я хочу здатися...

Але тут до гримерки влетіла мати:

-Моя красуня готова?- запитала мама, оцінюючи мій образ.

-Все добре,- відповіла замість мене гример.

-Чудово! А я домовилася, що Євгенія Олександрівна подарує тобі парочку прикрас із цієї колекції. В неї такі чудові ювелірні вироби, що у тебе має бути щось з її робіт.

Мама сяяла,як новорічна ялинка. А мені було байдуже. Все одно я ці прикраси не носитиму.

-Добре, чудова новина,- погодилася я і вийшла з гримерки.

Біля дверей я зіткнулася з ним. Макс ніби чекав поки я вийду з гримерної.

В приміщенні він вже зняв окуляри і дивився на мене з неприкритою цікавістю.

-Привіт,- тихо сказав хлопець.

-Привіт,а що ти тут робиш? - запитую хлопця.

-Приїхав до Дена. У нас тут зустріч,- так же тихо і спокійно говорить Волков.

Але я помітила іскорки в його очах. Такі самі,як вночі у клубі. Коли він хотів мене поцілувати. Ну я так думаю, що хотів...

-Я не про це. Що ти робиш під дверима моєї гримерної?- задаю повторно питання,адже його відповідь- це не те, що я хотіла почути.

Макс довго мовчав і розглядав моє обличчя,мої губи, заглядав у очі. Відчуваю, що починаю червоніти від його погляду. Раніше такого зі мною не бувало. Я ніколи не червоніла від чужих поглядів. А от з чорнооким все не так... Зовсім не так...

Я намагалася в цей момент ввімкнути свій режим снігової королеви, але щось мені не давало. 

-Кіро, з тобою все добре? - щиро спитав Макс і взяв мене за руку. Мене пробило невидимим током від його доторку.

Хлопець заглянув мені у очі. Його погляд випромінював занепокоєння і жалість.

Що? Він жаліє мене!!! Жалість-це найгірша емоція,яку хлопець має відчувати до дівчини. З жалості робляться найбільші дурниці. Жалість робить людей слабкими і вразливими.

Я вибухнула,прочитавши жалість у його очах. Та ще й від кого! Від нього жалість в мою сторону!

-А хто ти такий,що я маю перед тобою звітувати!- гарчу йому у відповідь. Руку свою висмикую з його. Але на шкірі залишилися невидимі опіки від долоні чорноокого.

Макс дивиться на мене з незрозумінням.

-Кіро,я...- починає він.

-У мене все добре! Краще всіх!- різко відрізаю і обхожу його.

-Кіро...-не голосно сказав Макс, але я не оглянулася. Вирішую, що зроблю вигляд, ніби не чую.

От козел! Жаліє він мене! Хай себе пожаліє!

Повертаюся до зйомки зі злістю. Тепер я мушу засунути свою втому якнайдалі і відпрацювати залишок зйомки на всі 100. Ну принаймні поки Макс тут. Треба показати йому, що жаліти мене не треба!