6.2 Кіра

Збори на фотосесію не зайняли в мене багато часу. Я майже не фарбувалася і не робила зачіску- за мене це зроблять стилісти, перукарі і майстри мейку на зйомці. 

Переодягаюся у довгу сукню бежевого кольору,яка розшита квітами,одягаю туфлі і йду у вітальню. Мами і тата вже немає у столовій кімнаті, тільки Крістіна снідає. 

-Ой,привіт!- радісно сказала сестра,салютуючи мені стаканом з апельсиновим соком.- Ти вже снідала? Бо мені щось самій не по приколу їсти... 

-Дякую, але я вже поснідала, - кажу сестрі і сідаю поруч на стілець,цілуючи Кріс у щоку. 

Поснідала це голосно сказано. Я ж гладка на думку мами і їсти те, що я хочу не можу. А ота вівсянка- це не їжа,а мука. Тому можна сказати, що сік і вода- мій сніданок. А ще мамині докори на додачу.

-А де Кирило?- питаю Кріс, що наминає круасан.

-Ще мабуть спить після вчорашніх пригод,- відповідає сестра.

-Ну для Кирила це не пригоди, а звичайна буденність,- підсумовую я.

В Італії брат вів можна сказати розпусне життя. Він гуляв, не пропускав жодної спідниці повз себе і частенько був гостем відділків та героєм преси. Батько з ним постійно сварився через його поведінку. Зараз Кирило трошки притих,але мабуть не надовго.

-Ну для нього це буденність,а для мене ні,- ображено буркнула сестра. Дійсно,вчора була насичена нічка, не тільки для неї,а й для мене.

-Я вчора так стресонула, що на довго запам'ятаю свій перший похід у клуб,- продовжувала Кріс.

-Вірю, я теж знаєш отримала долю стресу через ваші пригоди і сподіваюся, що більше такого не повториться-дивлюся на сестру з долею суворості.

-Ти прямо як мама!-розсердилася Кріс.

-Я просто за тебе хвилююся і тому не хочу, щоб ти ходила такими місцями. Походи по клубах нічого хорошого не приносять, - намагаюся донести до сестри.

-Я це зрозуміла,- сумно сказала Кріс,- але мені трішки сподобалося. Танцювати, веселитися -це класно! Тільки оті придурки все зіпсували і бійка теж настрою не додала...

Договорити нам не дала мама. Вона заскочила у столову кімнату з криком:

-Кіро, ти готова вже? От і молодець,нам вже пора. Поїдемо разом, на одній машині-так зручніше.

-Окей,- погоджуюся і піднімаюся зі стільця. Спина вже надзвичайно пече,а я ж іще не працювала навіть. Дай мені сили,Боже, дожити до кінця дня. Я вже мрію про ванну і спокій.

Прощаюся з сестрою і вслід за мамою прямую до її автівки. Всю дорогу мама розпиналася про те, яка вона молодець і як вона тяжко працює над моєю кар'єрою,як їй важно налагоджувати нові зв'язки тут і пробивати мені місце в моделінгу.

Я її майже не слухаю. Відкидаюсятна спинку сидіння і заплющую очі. Все тіло болить, голова розривається- це мабуть від недосипання. Ще й цей чорноволосий з голови ніяк не йде. Закриваю очі і його фотка перед очима стоїть.

Чого гріха таїти- гормони беруть своє. Мені вже 21 рік,а відносин в мене не було, поцілунків теж. Про щось більше я взагалі мовчу. От і знесло мені трошки голову через звичайного  симпатичного хлопця.

Але він не такий вже і звичайний. Є в ньому щось,але не можу зрозуміти що.

За роздумами я не помітила,як ми з мамою доїхали до ювелірного салону в центрі міста. Місце гарне,все дорого та вишукано зроблено. Для зйомок теж все готово- гример, фотограф, відеограф, перукар, фон,одяг в купа прикрас. Відчуваю, що день буде довгим.

Від побачених масштабів зйомки в мене аж коліна затрусилися. Я не злякалася,ні. Бувало й масштабніше. Просто зйомка займе не одну годину і не дві. Я цього не витримаю. Точніше моя спина.

До нас підходить мила,усміхнена жінка- Євгенія Олександрівна. Це хазяйка салону. Вона знайомить нас із командою і дуже радіє, що я згодилася працювати з її брендом прикрас. Ага,я згодилася,мене вже перед фактом ставлять.

Стою і всім тупо усміхаюся. В мене зараз одна думка- випити пару пігулок, щоб дожити до вечора.

-Вибачте, де тут дамська кімната? - питаю у гримера, що вже приміряється до мого обличчя.

За вказівками знаходжу туалет і дістаю пігулки. Випиваю аж дві, бо скоро нова баночка прийде з Італії і економити не буду, біль терпіти не хочу.

Дивлюся на своє відображення- синяки під очима стали наче ще більшими,ніж зранку. Бліда я така. Як хвора. Хоча я і є хворою,але про це ніхто не знає...

Виходжу з туалету і натикаюся на Дена. Хлопець здивовано на мене дивиться:

-Привіт,- говорить він з посмішкою.- За прикрасами завітала?

-Привіт,- холодно відповідаю хлопцеві. Він мені нічого такого не зробив,але звичка вмикати режим зверхності і снігової королеви ніде не поділася.

-Ні,я тут на зйомці,- намагаюся ввічливо відповісти.

-А я думаю чого мама так рано погнала на роботу щаслива така. Он в чому справа,- Ден відповів радісно оглядаючи мене і все, що за моєю спиною відбувалося- знімальну зону, людей що метушилися навколо.

-Євгенія Олександрівна твоя мама?- запитую Дена. Який таки світ тісний.

-Так,- відповів Ден, - ну добре, не буду тебе затримувати. 

Він відступив, пропускаючи мене перед собою. Проходжу повз нього і рушаю до грим зони. Ден підходить до матері, щось їй говорить і обіймає її. Видно, що у них хороші відносини.

А далі все закрутилося як завжди- фото, відео, переодягання, зміна зачісок і гриму... Вже дві години мною крутять в різні сторони. Аж голова крутиться, душно тут так...

Мене черговий раз переодягли в яскраво червоне міні плаття і начепили дорогущі прикраси на шию і руки, поставили на підбори,які теж були інкрустовані якимись камінцями. Голова закрутилася сильніше і я похитнулася.

Слава Богу, що поруч була тільки хазяйка салону,яка поправляла свої прикраси на мені. Вона це помітила і спитала:

-Дівчинко ти як? Можемо зробити перерву,ти вже втомилася,я ж бачу,- з розумінням та турботою глянула вона на мене.

-Ні,все добре,- відповідаю. Не можу ж я сказати цій милій жінці, що зараз моя мрія втекти з її салону якомога швидше.

-Та впевнена?- перепитує Євгенія Олександрівна.