1.3. Кіра Кустинська

Поглянувши на себе останній раз у дзеркало я спустилася до вітальні нашого нового будинку, де вже мене чекали брат із сестрою та мама. Батька як завжди не було-він з самого ранку помчався налагоджувати свій бізнес на батьківщині. Але мати від його імені передала нам вітання і побажання гарного дня та продуктивного навчального року. Сама мама ж всміхалася своєю чарівною посмішкою та чекала поки ми готові будемо вислухати її спіч.

Мати оцінюючи оглянула нас усіх і не втрималася від пари шпильок в нашу сторону. Спочатку отримав Кирило.

-Синку, треба було темнішу одягти сорочку. Ця не дуже пасує до твоїх очей,-зауважила вона.

-Я і так красунчик, колір сорочки цього не змінить,-відрізав їй брат. -Кріс,я чекатиму тебе у машині.Не барися!

Сухо цмокнувши матір у щоку Кирило швидка вийшов із будинку, щоб не нариватися на чергові коментарі матері.

-Мамо, а чому я маю їздити до університету із Кіром? Він явно не в захваті від цього і кожного разу підколює мене, що тепер залежна від нього,якщо буду погано поводитися і не слухатиму його,то ходитиму пішки! Чого мене Кіра не може підвозити?

Сестра награно склала губи трубочкою і скорчила обурену гримасу. Раніше такий номер у неї проходив перед батьками,але зараз від 17-річної дівчини це виглядало смішно.

-Зайчику потерпи трішки,-промуркотала до Кіри мама,- тут зовсім не такі правила як в Італії, тому за кермо ти зможеш сісти тільки після 18-ти років. А поки що Кирило буде у тебе персональним водієм. Для нього це буде корисно, адже відповідальність не його фішка. Та і нам з татком так спокійніше-ти завжди під захистом та під наглядом брата будеш. Адже ти он яка красуня,нам треба тебе берегти.

Мама аж просльозилася від цих слів і міцно обійняла Крістіну. Я ж стояла і згадувала,коли мене хтось із батьків так щиро обіймав. Давно... Всі обійми і поцілунки на фотосесіях, показах і світських раутах я не рахую...

 Сестра щось ще побурчавши собі під ніс пішла до братової машини, що вже голосно сигналили під порогом будинку.

Я ж стояла і чекала своєї черги. На побажання та похвали я не чекала,адже мій образ був затверджений мамою ще вчора. Отже мені тільки залишилося чекати нових завдань на цей день ...

-Кіро, сьогодні в університеті побудеш пару чи дві і тоді я тобі зателефоную і скажу куди тобі в центрі під'їхати. Я домовилися з місцевим журналом-вони випустять про тебе статтю і зроблять з тобою фотосесію осінньої колекції місцевого дизайнеру. Так ми швидко увірвемося до місцевого модельного бізнесу і привернемо до себе потрібну увагу.

Мама говорила це з такою посмішкрю,наче мова йшла не про мене,а про неї. Можна було б і подумати, що через мене вона реалізує свої амбіції та мрії про моделінг,але це не так. Якби я не знала правди, то так і думала б. Але все не так...

-Добре,мамо...

Я швидко повернулася на своїх височенних підборах і попрямувала до виходу з будинку. Тільки при виході я почула від неї:

-Гарного дня,доню!

-І тобі теж,-сказала я,але мене вже ніхто не почув.

Братової автівки вже не було у дворі маєтку, тому я сіла у свій Міні Купер червоного кольору,який мені теж подарувала мама. Мовляв таке авто завжди всі помічатимуть і знатимуть хто на ньому їздить. Сівши в авто я застогнала від болю-знову спина ниє, ще й нові туфлі стали тиснути...

Випивши ще одну пігулку і ще раз нагадавши собі про дзвінок Бьянці,я виїхала з двору і вже на повороті до траси нагнала брата. Він схвально побібікав і ми рушили в сторону універу.

Кріс мені всі вуха протурувала про своє хвилювання перед початком навчання,а от я не відчувала нічого... Ні хвилювання, ні переживань ,нічого... Тільки біль у спині,який ще не затих...

Доїхавши до універу за братом і припаркувавшись на студентській стоянці я відкинуласч на сидінні і заплющивши очі на мить дозволила собі себе ж і пожаліти-я так хочу здатися і покинути все оце життя,але не можу... Поки що не можу... Сумно посміхнувшись собі у дзеркалі заднього виду я змусила себе одягти на обличчя холодну  маску стерви і вийти з машини... Треба продовжувати грати свою роль...