Розділ XI Поляки

Зала була холодна, попри натоплені грубки. Повітря стояло важке — не від диму, а від мовчання, яке раз у раз прорізали сухі, канцелярські фрази. Тут більше не сперечалися. Тут уже не переконували. Засідання Директорії нагадувало не раду держави, а коротку нараду людей, які запізнилися на власний порятунок.

Звіти читали швидко, майже без інтонації, ніби поспіх міг змінити сенс сказаного.

Більшовики наступають.

Фронт тримається умовно.

Зв’язок із частинами переривається.

Резервів немає.

Кожне речення падало в простір, як камінь у порожню криницю — без відлуння. Ігор сидів трохи осторонь, не тому що був менш важливим, а тому що більше не мав ілюзій. Він уже бачив це раніше: у Центральній Раді, при Гетьмані, у червоних канцеляріях. Мить, коли слова ще вимовляють, але в них уже ніхто не вірить.

Коли заговорили про евакуацію, ніхто не підвів очей. Рішення було вимушене, позбавлене будь-якого героїзму. Без гучних фраз, без апеляцій до історії. Просто констатація: залишатися — означає втратити все одразу.

— Тимчасово, — кинув хтось, майже машинально.

Це слово повисло в повітрі й одразу зникло. Тимчасово не працювало. Тимчасово вже давно стало синонімом поразки. Усі це знали, але ніхто не мав сили вимовити вголос.

Ігор мовчав. Він не дивився на промовців, не робив нотаток. Його думки були зайняті не фронтами й не наказами, а механікою відступу. Логістикою страху. Він знав: коли ідеї закінчуються, держава зводиться до вагонів, списків і черговості.

Коли почали розподіляти відповідальних, його ім’я прозвучало буденно, без наголосу.

— Останній ешелон. Координація, документи, порядок посадки.

Формально — довіра.

По суті — прикриття.

Ігор кивнув, не показавши емоцій. Він давно навчився не реагувати на такі призначення. Останній ешелон завжди був місцем для тих, кого не шкода втратити, але ще корисно використати.

У цей момент він чітко сформулював думку, яка не потребувала запису в щоденник:

Влада завжди їде першою.

Останніми лишаються ті, кого можна втратити.

Засідання завершилося швидко. Люди підводилися, не дивлячись один на одного. Хтось поспіхом збирав папери, хтось уже думав про маршрут відступу. Держава ще існувала — але вже не тут, не в цій залі. Вона була в дорозі, ще до того, як хтось устиг це усвідомити.

Збирання речей зайняло менше часу, ніж він очікував. Не тому, що речей було мало — тому, що нічого не хотілося брати. Ігор раптом ясно відчув: усе важливе він уже носить із собою, і жодна валіза цього не вмістить.

Він відкрив шафу й узяв найпростіше.

Кілька сорочок, змінну білизну, теплий шарф — не з сентименту, а з досвіду. Війна навчила, що холод небезпечніший за кулю, бо діє повільно й без героїки. Одяг складав акуратно, механічно, як роблять люди, які не планують повертатися, але ще не готові це визнати.

Документи перебрав уважніше. Частину відклав одразу — посвідчення, що вже нічого не значили; папери з печатками, які завтра можуть стати смертним вироком. Залишив лише необхідне: те, що дозволить пройти перевірку, сісти у вагон, не викликати зайвих питань. Усе інше — зайвий тягар. Держава, яку він служив, знову зводилася до кількох аркушів.

Щоденник лежав окремо.

Він довго дивився на нього, не торкаючись. Ця річ була небезпечнішою за будь-який документ. У ній не було посад, але була правда — уривчаста, зла, втомлена. Він вагався: залишити — означало втратити частину себе; взяти — означало ризикувати. Після короткої паузи щоденник опинився в сумці. Не з рішучості — з необхідності. Без нього він почувався б порожнішим, ніж без грошей.

Форма залишилася наприкінці.

Він зняв її з вішалки й довго тримав у руках. Тканина була ще міцна, ґудзики — чисті, знаки відмінності — впізнавані. Колись вона давала захист, потім — владу, тепер могла дати лише кулю. Ігор не злився на неї й не відчував гордості. Лише втому. Форма стала ще однією маскою, яку довелося носити довше, ніж хотілося.

Він склав її окремо. Не знищив — але й не вдягнув.

Страху не було.

Страх минув раніше, десь між першими розстрілами і першими підписаними наказами. Залишилася лише втома — густа, тиха, без паніки. Втома людини, яка надто багато разів починала спочатку.

Київ у ці дні був іншим.

Місто не кричало — воно стискалося. Вулиці здавалися ширшими через порожнечу, будинки — нижчими через відсутність голосів. Люди більше не питали: коли все скінчиться. Вони питали: чи встигнемо. До поїзда. До кордону. До життя.

Ігор дивився на місто з вікна, не шукаючи прощальних слів. Дим над дахами, уривчасті звуки пострілів десь далеко, рух тіней у підворіттях — цього було достатньо. Прощання відбулося без жестів, без клятв, без обіцянок повернутися.

Просто ще одне місто залишалося позаду.

Ще одна роль — без імені.

Ще один від’їзд — без впевненості, що це втеча.