Розділ IX Директорія

Ранок прийшов тихо, майже непомітно — не як світанок, а як обережний дотик світла до втомленої землі. Маєток ще спав у власній тиші: товсті стіни тримали ніч усередині довше, ніж місто; вікна були холодні, а повітря — застигле, ніби тут боялися зайвого руху, щоб не розбудити вчорашній страх.

Після бурі завжди є пауза. Не полегшення — пауза. Той короткий проміжок, коли здається, що світ завмер і слухає сам себе: чи не повернеться знову стрілянина, чи не впаде з неба черговий вибух, чи не відчиняться ворота від чужих рук. За ніч Київ не став мирним — він просто став віддаленим. Десь за лінією саду, за темними деревами, за невидимими в цю мить вулицями ще могли диміти пожежі, але тут було так тихо, що навіть уява не наважувалася говорити голосно.

Ігор прокинувся не від сну, а від внутрішньої настороженості. Він давно вже не прокидався “відпочилим”. Тіло могло лежати, але свідомість вставала першою — як сторож, який боїться заснути, бо знає: саме в ту мить, коли ти заплющиш очі, історія змінить таблички на дверях.

Він підвівся повільно. Підлога була прохолодна, дошки відгукнулися сухим скрипом — немов будинок теж пам’ятав, що колись тут було спокійно, але тепер будь-який звук може стати зайвим. На столі лежав щоденник, закритий. Поруч — перстень. Річ, яка мовчала сильніше за всі промови, що він чув останніми днями. Ігор на мить подивився на нього, але не взяв. Сьогодні він не міг дозволити собі нічого, що нагадувало б про людське. Сьогодні знову починалася робота ролей.

Вікно показувало тьмяний ранок. Небо було сіре, без глибини, ніби хтось розмазав над містом мокрий попіл. У саду стояли голі гілки, ще темні, ще нічні. Десь у далині тонко і довго вивла сирена — наче місто, навіть мовчачи, не могло не нагадати про себе. І знову — тиша. Та сама тиша, у якій не було миру, а була лише затримка подиху.

Коли в коридорі пролунали кроки, Ігор не здригнувся. Він уже чекав. Чекання стало його звичним станом: чекання наказу, облави, нового прапора, нової печатки, нового імені для тих самих речей.

Постукали двічі — рівно, офіційно, без вагання. Не як господар дому, не як знайомий, не як служниця. Це був стукіт установи.

На порозі стояв посланець: молодий чоловік у чистішій, ніж дозволяла вулиця, шинелі. Обличчя напружене, але стримане — так виглядають ті, кого навчили говорити мало й правильно. На руках — рукавички, ніби він боявся торкатися світу голими пальцями.

— Пане міністре, — сказав він так, наче це слово вже давно існувало саме по собі й не мало нічого спільного з людиною, якій його адресували.

Ігор не виправив. Не заперечив. Не уточнив. Він лише кивнув — коротко, як людина, що розуміє: зараз важливо не те, ким ти є, а те, як тебе називають.

Посланець простягнув конверт. Папір був щільний, офіційний, з тим характерним сухим запахом канцелярії, який відрізняється від запаху звичайних листів: він пахне не приватністю, а владою. На ньому — печатка. Червона, свіжа. Відтиск був чіткий, майже красивий, як знак нового порядку, який ще не встиг забруднитися.

Ігор взяв конверт. Пальці відчули рельєф печатки — опуклі літери, герб, круг. Коло знову. Він на мить затримав погляд, ніби намагаючись прочитати не текст, а саму вагу цього знаку. Печатка завжди означала одне: хтось десь уже вирішив.

— Засідання. Сьогодні. Ранок, — додав посланець. Тон без “будь ласка”. Без “якщо можете”. Тут не просили. Тут повідомляли.

Ігор розірвав край конверта рівно, без поспіху. Усередині — офіційний виклик. Сухі слова, що не містили ані співчуття, ані урочистості — лише факт. Місце. Час. Підпис. Короткий рядок, який відділяв його теперішнє від вчорашнього. Він дочитав і відчув, як у грудях піднімається не хвилювання, а знайома важкість: знову треба бути тим, ким тебе зробили.

Посланець стояв і чекав — як стоять біля дверей вагона, коли поїзд уже рушає, і ти маєш або зайти, або лишитися назавжди на пероні.

— Зрозумів, — сказав Ігор.

Коли двері зачинилися, тиша повернулася — але вже інша. Вона була не порожня, а наповнена наказом.

Він підійшов до шафи. Відчинив. Там висіла форма — нова, ще не зношена, ще без плям, але вже чужа, бо будь-яка форма стає чужою в ту мить, коли ти усвідомлюєш: вона не виражає тебе, вона просто позначає. Він узяв її обережно, ніби брав на себе не тканину, а відповідальність і ризик.

Одягаючись, Ігор не дивився на себе в дзеркало одразу. Він робив усе повільно й точно: сорочка, ремінь, ґудзики, комір. Руки рухалися впевненіше, ніж душа. Він поправив рукави, провів долонею по тканині, відчув її гладкість — і на мить згадав підвал, сніг у роті, запах сирості. Згадав, як легко людина повертається в нищу точку, якщо зробить один неправильний крок.

Тепер неправильний крок коштував би дорожче.

Коли він нарешті подивився в дзеркало, то побачив людину з рівними плечима й сухим поглядом. Людину, яка начебто має все, що треба для влади: спокій, стриманість, правильну поставу. Але в глибині цього погляду не було перемоги. Було лише вміння триматися.

Ігор узяв щоденник. Відкрив на чистій сторінці. Хотів написати багато — як завжди, коли всередині було занадто пусто або занадто гучно. Але написав лише одне речення. Без крапки наприкінці, ніби не хотів ставити межу.

Історія не питає, чи ти готовий