Розділ VIII Падіння Гетьмана

Крах не прийшов раптово. Він почався з дрібниць — тих, які спершу легко не помітити, якщо не дивитися уважно.

У коридорах адміністрації шепотілися. Не відкрито — пошепки, біля вікон, у кутках, між дверима. Розмови обривалися, щойно з’являвся хтось зайвий. Обличчя стали напруженими, очі — рухливими, неспокійними. Люди дивилися не вперед, а навколо себе, ніби шукали шлях відступу.

Накази почали суперечити одне одному.

Вранці — розпорядження діяти так.

Удень — його скасовують.

Увечері — повертають у зміненому вигляді.

Папери втрачали вагу ще до того, як їх підписували. Печатки ставилися механічно, без упевненості. Канцелярія, яка ще недавно була серцем порядку, перетворювалася на театр імітації — всі робили вигляд, що система працює, хоча вже ніхто в це не вірив.

Особливо тривожними були чутки.

Говорили, що німці виходять.

Що війна на Заході програна.

Що союзники більше не союзники, а тягар, від якого намагаються позбутися.

Ці слова ширилися швидко, як холод по кістках. Якщо німці йдуть — значить, зникає сила, яка тримала місто в межах. Значить, порядок був не внутрішній, а позичений.

Платню затримували. Спершу на кілька днів. Потім — без пояснень. Начальство мовчало. Кабінети зачинялися раніше. Деякі двері більше не відчинялися зовсім.

Ігор помічав усе це з особливою ясністю.

Він уже знав: справжній розвал починається не з вибухів, а з тиші. Не з криків, а з пауз. Не з повстання, а з того моменту, коли влада перестає говорити.

Йому здавалося, що самі стіни установи стали тоншими. Що вони більше не захищають, а лише приховують страх тих, хто в них сидить.

Того вечора він відкрив щоденник і написав коротко, без пояснень — так, ніби фіксував діагноз:

“Коли влада мовчить — значить, вона вже пакує валізи.”

І, закриваючи зошит, він уперше відчув не тривогу —

а холодну, майже професійну впевненість:

порядок більше не тримається.

Він лише імітується.

Місто зірвалося не одразу — воно здригнулося.

Спершу стрілянина пролунала десь на околицях. Не масово, уривками, ніби хтось перевіряв, чи ще можна стріляти безкарно. Звуки доходили до центру приглушено, але тривожно — як відлуння хвороби, що вже пішла по крові.

Потім з’явилися барикади.

Нашвидкуруч. З возів, дощок, меблів, бочок. Вони росли за ніч — там, де ще вчора спокійно ходили трамваї. Вулиці втрачали логіку, рух переривався, маршрути ламалися. Місто більше не було цілісним.

Озброєні натовпи заповнили простір. Не армія — маса. Різні обличчя, різні мови, різні прапори. Хтось ішов із гвинтівкою впевнено, хтось тримав її, як чужу річ. Хтось кричав гасла, хтось мовчав, стискаючи зуби. У цій масі не було єдиного центру — лише напрямок.

Чутки про Директорію ширилися швидше за кулі.

— Вони вже близько.

— Скоро зайдуть.

— Влада зміниться знову.

Ці слова не несли надії й не викликали радості. Вони лише підтверджували: те, що ще вчора здавалося міцним, більше не існує.

Київ перестав бути містом вулиць.

Він став містом секторів страху.

Тут стріляють.

Тут ще тихо.

Тут краще не ходити.

Тут уже пізно.

Ігор бачив, як учорашні чиновники зникають. Не йдуть — розчиняються. Ще вранці вони підписували папери, говорили про порядок, про державу. А вже надвечір їхні кабінети були порожні, столи — розграбовані, імена — викреслені з пам’яті.

Форма перестала захищати.

Те, що ще вчора давало право наказувати, сьогодні притягувало погляди — небезпечні, оцінювальні. Ігор ловив на собі ці погляди і розумів: тепер форма — не щит, а мішень.

На вулицях люди зривали символи влади. Таблички, герби, портрети. Вони падали на бруківку з глухим звуком, їх топтали, ламали, кидали в багаття. Це не було святом — радше лихоманкою. Натовп знищував не минуле, а власний страх перед ним.

Ігор ішов серед цього, відчуваючи, як місто виходить з-під контролю. Не поступово — різко, болісно, з надривом. У повітрі стояв запах диму й очікування, коли ще нічого не сталося остаточно, але всі знають — станеться.

Він уперше за довгий час відчув те саме, що колись на вокзалі, вирушаючи з Києва: межу.

Тільки тепер це була межа не між життям і історією, а між порядком і порожнечею.

Він уперше відчув, що його ім’я знову комусь потрібне.

Не він сам — його минуле.

До нього почали підходити обережно, ніби намацуючи ґрунт. Спершу — колишні знайомі з адміністрації, тепер уже без упевненості в голосі. Потім — люди, яких він бачив уперше, але які знали про нього занадто багато.