Розділ VII Марія

Він довго дивився на гроші, розкладені на столі. Купюри лежали рівно, акуратно, як і все в його теперішньому житті. Раніше гроші означали хліб, нічліг, ще один день. Тепер — можливість. І ця можливість лякала не менше, ніж злидні.

Ігор уперше витрачав зарплату не з потреби, а з бажання.

Він вийшов у місто без поспіху. Купив хороший папір — щільний, світлий, без ліній. Конверт — простий, але охайний. Зайшов до крамниці канцтоварів і довго вибирав чорнило, ніби від цього залежала вага слів. Усе це здавалося дрібницями, але він відчував: саме з дрібниць складається новий порядок почуттів.

Повернувшись до готелю, він сів за стіл. Лампа світила рівно, не тремтіла. За вікном Київ жив своїм вечірнім життям — карети, кроки, уривки сміху. Ігор узяв перо — і зупинився.

Він не знав, з чого почати.

Не тому, що не мав слів — навпаки, їх було забагато.

Він свідомо уникав палкості. Не хотів здаватися ані прохачем, ані закоханим юнаком. Йому хотілося виглядати гідно — так, як личить людині з посадою, з формою, з контролем над собою. Навіть у почуттях.

Він писав повільно, обдумуючи кожен рядок:

“Пані Маріє,

дозвольте запросити Вас провести вечір разом.

Театр або тиха кав’ярня — на Ваш вибір.

Обіцяю спокій, без зайвих слів і поспіху.”

Він перечитав написане. Занадто сухо? Можливо. Але саме цього він і прагнув — не розкритися повністю, залишити дистанцію. Спокій як пропозиція. Спокій як товар.

Ігор запечатав конверт і ще мить тримав його в руках. У цю мить він ясно відчув символіку того, що робить: гроші стали мостом між владою і почуттями. Він оплачував не вечерю і не театр — він купував право бути почутим.

Колись я вірив у слова, — подумав він.

Тепер я вірю в можливості.

Він передав листа посильному, заплативши більше, ніж потрібно. Коли двері за тим зачинилися, Ігор залишився сам у тихій кімнаті. Він відчував дивне хвилювання — не романтичне, а ділове. Ніби щойно уклав угоду, результат якої ще невідомий.

Сівши до столу, він відкрив щоденник, але цього разу не писав. Лише провів пальцем по чистій сторінці.

Це був перший крок — не в кохання, а в гру.

І він це розумів.

Вона відповіла листом.

Коротким. Акуратним. Без зайвих слів — але зі згодою.

Саме це і вразило його найбільше: не теплом, не зацікавленням, а відсутністю будь-яких пояснень. Наче її рішення не потребувало аргументів.

Ігор перечитав лист кілька разів, перш ніж акуратно скласти його й покласти до внутрішньої кишені кітеля. Не як реліквію — як документ. Підтвердження дозволу.

Вечірній Київ був схожий на декорацію.

Ліхтарі розливали жовте світло по бруківці, тіні будинків видовжувалися, ніби слухали розмови перехожих. Місто в цей час здавалося м’якшим, менш суворим, майже поблажливим — так, наче воно дозволяло забути, що навколо війна і влада змінюється швидше, ніж пори року.

Ігор прийшов раніше.

Стояв, дивився на годинник, потім ховав його назад, ніби боявся видати нетерплячість. У ньому боролися дві звички: військова пунктуальність і нова, ще незвична, — чекати.

Він помітив її не одразу.

Спершу — рух. Потім — силует. І лише тоді — Марію.

Вона з’явилася красиво.

Трохи запізнившись — рівно настільки, щоб це виглядало не як неповага, а як частина образу. Ніби знала: на неї чекають, і це очікування — її сцена.

Пальто сиділо на ній легко, хода була впевненою, але без поспіху. Усмішка — ледь помітна, стримана, така, що залишала більше питань, ніж відповідей. Вона дивилася на Ігоря з тим самим поглядом, яким дивляться на людину, що вже щось зробила для тебе, але ще не заслужила подяки.

— Ви пунктуальні, — сказала вона замість привітання.

— Це професійне, — відповів він, і сам здивувався, що не пожартував.

Вони пішли поруч. Не надто близько — Марія зберігала дистанцію майже фізично. Розмова текла легко, ковзала по поверхні: театр, місто, люди, які раптово стали важливими. Вона жартувала тонко, з іронією, іноді — з легкою зневагою до всього серйозного. Він слухав уважно, не перебивав, підлаштовувався під її ритм.

Ігор платив — без демонстрації.

Вона приймала — без вдячності.

І в цьому було щось домовлене, майже чесне.

Вона не обіцяла нічого.

Не торкалася тем майбутнього.

Не говорила про почуття.

Але залишалася поруч.

І саме це він почав розуміти:

він купує не її.

Він купує можливість бути поряд —

сьогодні, цього вечора, у цьому місті.

Ігор ловив себе на дивному відчутті — не закоханості, а азарту.