Розділ VI Гетьманат

Німці входили до Києва не так, як входять завойовники, — а так, як заходять господарі, впевнені, що простір уже належить їм за правом сили й домовленостей. Колони рухалися рівно, без криків і метушні. Чоботи ступали в унісон, наче місто підлаштовувалося під цей ритм. Форма була чиста, відпрасована, зброя — доглянута. Навіть обличчя солдатів здавалися спокійними, майже байдужими, ніби вони виконували не історичну місію, а звичайну роботу.

Ігор стояв осторонь і дивився. Він не аплодував і не ховався. Просто спостерігав — так, як навчився за останні місяці. У цьому вході не було революційного пафосу, не було обіцянок світлого майбутнього. Було щось інше — чіткість. І вона діяла на нього заспокійливо, майже фізично.

Він ішов містом, дозволяючи собі повільну прогулянку — вперше за довгий час без потреби озиратися на кожен крок. На Хрещатику з’явилися патрулі: німці, українські старшини, чиновники в нових мундирах. Мова змінювалася від кварталу до кварталу — німецька, українська, російська — але тон був один: короткий, діловий, без істерики.

Ігор зупинився біля групи солдатів. Один із них, молодий українець у формі, говорив із німецьким унтер-офіцером ламаною, але впевненою німецькою. Вони сміялися — стримано, без зухвалості. Ігор перекинувся з ними кількома словами. Нічого зайвого. Ні про Крути. Ні про комітет. Ні про папери, які він ще вчора переписував для червоних.

Він добре розумів: минуле тут не амністується. Воно або замовчується, або вбиває.
Тому він говорив як студент. Як киянин. Як людина, що “пережила складні часи”.

Контраст із червоним Києвом був разючий. Там — крики, випадкові постріли, п’яні солдати, вироки без слів. Тут — накази, печатки, графіки, розпорядження. Там — страх перед свавіллям. Тут — страх перед системою. Ігор раптом усвідомив, що другий страх йому знайоміший, майже комфортний. Його можна було прорахувати.

Містяни реагували по-різному. Хтось полегшено зітхав, бачачи рівні колони й чисті шинелі. Хтось дивився з підозрою, не вірячи, що ці “нові” кращі за “попередніх”. Були й такі, хто пам’ятав: кожна влада приходить із обіцянкою порядку — і кожна колись іде, залишаючи після себе порожнечу. Але втома від безладу була сильнішою за скепсис.

Київ ніби випрямляв спину. Вітрини почали зачинятися вчасно, а не поспіхом. Люди говорили трохи голосніше. З’явилася надія — обережна, як перший крок на кригу.

Ігор ішов і ловив себе на дивній думці: порядок заспокоює більше, ніж ідеї.

Ідеї вимагають віри, жертви, сумніву.

Порядок вимагає лише виконання.

Він зупинився біля вітрини, де відбивалося його обличчя. Те саме, але вже інше. Людина, яка пережила хаос, тепер тягнулася до рамок і правил, як до поручня на слизьких сходах. Не з любові — з необхідності.

Ігор пішов далі, розчиняючись у впорядкованому русі міста, яке знову вчилося виглядати спокійним.

І десь глибоко всередині він уже відчував: якщо порядок триває достатньо довго, він починає здаватися істиною.

Останні дні Центральної Ради тягнулися в’язко, без урочистості, без опору. Не було штурму, не було великого фіналу — лише втома. Люди в місті говорили про УНР уже без пристрасті, без гніву й без любові. Розчарування було гіршим за ненависть: воно не потребувало пояснень.

Ігор бачив це щодня. У чергах, у трамваях, біля газетних кіосків. Хтось згадував перші мітинги, пісні, прапори — і знизував плечима. Хтось мовчки дивився в землю, ніби соромився власних надій. Центральна Рада відходила так само, як колись приходила — через слова. Але тепер слова більше нікого не тримали.

Прихід Скоропадського був іншим. Без емоцій. Без обговорень.

Тепер говорили не “республіка”, а Українська Держава. Саме формулювання звучало важче, твердіше. Місто ніби приміряло нову назву, перевіряло, чи не тисне.

На вулицях з’явилися нові плакати, нові оголошення. У газетах — інші заголовки. Там усе частіше вживали слова “сильна рука”, “порядок”, “державність”, “спокій”. Люди читали це без захоплення, але й без спротиву. Спокій став товаром першої потреби.

Ігор ловив ці розмови, як колись ловив уривки лекцій у коридорах університету. Біля кав’ярень сперечалися не про ідеї, а про хліб і безпеку. На базарі хтось бурмотів:

— Хай буде хто завгодно, аби не стріляли.

Він ішов містом і відчував, як разом зі зміною влади змінюється пам’ять. Події ще вчорашні раптом втрачали чіткість. Те, що недавно було зрадою, тепер ставало “помилкою”. Те, що називали героїзмом, знову мало попит — але вже в іншому контексті.

Ігор згадав Крути. Не сніг і не втечу — лише слово “герой”, яке хтось колись приклеїв до нього. Це слово знову набирало ваги. Тепер його можна було вимовити без страху. Тепер воно відкривало двері.

Він раптом ясно зрозумів: пам’ять — не камінь. Вона гнучка. Її можна згинати, шліфувати, підганяти під момент. Минуле не змінюється — змінюється його вартість.

Ігор почав шукати можливості. Читав оголошення. Купував газети й перечитував між рядків. Зупинявся біля дощок з вакансіями. Біля під’їздів хлопці чистили чоботи офіцерам і чиновникам, жартували, підслуховували розмови. Місто знову навчалося виживати — не через підвали, а через пристосування.