Розділ V Червоний Київ

Київ прокинувся раніше, ніж зазвичай. Не від дзвонів і не від трамваїв — від поспіху. Поспіх мав особливий звук: швидкі кроки по сходах, скрип валіз, різкі команди, здавлені голоси у під’їздах. Влада виїжджала.

Ігор бачив це з вікна. На вулиці тягнулися підводи, автомобілі з напівзапакованими речами, люди у шинелях без розпізнавальних знаків. Останні чиновники УНР залишали місто без прощань і промов. Документи, які ще вчора вважалися державними, тепер були лише папером. У повітрі висів запах поразки — сухий, як порох, і сором’язливий, бо ніхто не хотів називати його своїм ім’ям.

Солдати залишалися. Нижчі офіцери теж. Вони стояли на перехрестях, біля казарм, на подвір’ях — мовчазні, розгублені. Генерали пішли разом із владою, а ці лишилися з містом, яке більше не знало, кому належить. У їхніх очах не було ні героїки, ні злості — лише втому і якесь глухе здивування: то що тепер?

Перші постріли пролунали не одразу. Спершу місто затихло — так, ніби затамувало подих. Потім десь далеко гримнуло, ще раз, ближче. Вулиці наповнилися бігом. Барикади виростали з усього, що було під рукою: лавки, бочки, перекинуті візки. Поодинокі бої спалахували й гасли, не маючи ні фронту, ні сенсу. Скло вітрин сипалося на бруківку, і крамниці, ще вчора повні товару, ставали порожніми ротами.

Коли більшовики увійшли, це не виглядало як урочистий марш. Це був рух маси — грубий, впевнений, без пауз. Червоні пов’язки, брудні шинелі, зброя напоказ. Вони йшли, як ті, хто не сумнівається у праві брати. Київ не зустрічав — він відступав усередину себе.

Паніка розійшлася хвилями.

Хтось тікав — із валізами, з дітьми на руках, не озираючись.

Хтось ховався — за дверима, у підвалах, у тиші, що здавалась безпечнішою за будь-які слова.

Хтось виходив назустріч — махав руками, кричав про визволення, про кінець “панів”. Ці голоси звучали надто голосно, ніби намагалися перекричати власний страх.

Ігор ішов вулицею і бачив, як місто змінюється просто на очах. Київ, який він знав — з університетами, кав’ярнями, лекціями й суперечками, — зникав. На його місці з’являлося щось інше: місто-трофей. Його брали не за культуру і не за пам’ять. Його брали як доказ перемоги.

Будинки стояли ті самі, але сенс у них зник. Площі більше не були місцями зібрань — вони стали просторами контролю. Люди дивилися один на одного з підозрою, ніби кожен міг виявитися ворогом. Слова втрачали значення швидше, ніж життя.

Ігор зрозумів: у цього міста більше немає господаря.

А значить — тепер кожен тут сам за себе.

Полювання почалося майже одразу. Ще не встигли влягтися постріли на околицях, ще не осіла цегляна курява після боїв, а в місті вже з’явилися списки. Ніхто не знав, хто їх складав і за яким принципом, але всі відчували: тепер шукають не людей — шукають ролі.

Гайдамаки.

Військові Петлюри.

“Катівники” робітників заводу «Арсенал».

Ці слова звучали частіше за імена. Їх вимовляли гучно, з переконанням, ніби сам звук уже був доказом вини. Достатньо було, щоб хтось згадав минулу службу, форму, навіть випадкове знайомство — і людина зникала з вулиці, з дому, з розмов.

Арешти відбувалися швидко й грубо. Без пояснень. Без протоколів. Часто — за доносами. Старі образи раптом набували ідеологічної ваги. Сусід згадував, що той “не так говорив”. Колега — що “підозріло мовчав”. Випадкове слово, почуте рік тому, тепер важило більше за будь-яке виправдання.

Ігор бачив, як забирали людей. З під’їздів, з аудиторій, просто з черги за хлібом. Іноді вони не встигали навіть узяти пальто. Іноді — не встигали нічого сказати. Постріли лунали десь за рогом, без крику, без сцени. Місто швидко звикало до цього звуку — як звикають до годинника, що б’є щогодини.

Імена більше не мали значення.

Не важливо було, ким ти був учора.

Важливо — ким тебе назвали сьогодні.

Ярлики ліпилися легко і трималися міцно. Вони замінювали біографії, освіту, вчинки. Один кивок, одне слово — і людина переходила з категорії “мешканець” у категорію “ворог”.

Атмосфера страху ставала щільною, як туман. Люди говорили пошепки, якщо говорили взагалі. Розмови уривалися при сторонніх. Очі відводилися. Навіть стіни здавалися небезпечними — надто багато вони чули. Мовчання тепер рятувало більше, ніж будь-яка правда.

Ігор ішов вулицею і відчував, як місто стискається. Не фізично — морально. Він знав: його минуле тепер може коштувати життя. І кожен новий день змушував робити вибір не між добром і злом, а між словом і тишею.

У цьому полюванні не було азарту — лише механіка.

І Київ поступово вчився новому правилу:

виживає не той, хто правий,

а той, хто вміє зникати.

Вони зупинили його на розі, біля напівзруйнованої крамниці. Двоє — у брудних шинелях, з гвинтівками на ременях, ще один — з револьвером у руці, без кобури. Обличчя втомлені, але очі пильні, голодні до підозри.

— Стояти, — коротко кинув той, що з револьвером. — Куди йдеш?

Ігор зупинився. Не різко — повільно, ніби саме так і збирався. Він відчув, як напруга піднімається знизу вгору, стискає груди. Це була не паніка — це було щось холодніше. Усвідомлення: кожне слово тепер має вагу кулі.