Розділ IV Крути

Сніг був усюди. Він не падав — він лежав, тиснув, душив. Вітер гнав його по відкритому полю, здіймав у повітря і знову кидав у лице, ніби навмисне, з холодною впертістю. Мороз не лякав — він працював. Повільно, методично, забираючи тепло з пальців, з щік, з думок.

Земля була мертва. Лопати дзенькали об неї, як об камінь. Удар — і тільки іскри мерзлого ґрунту, ніби земля насміхалася з їхніх зусиль. Копали поспіхом, без надії, що встигнуть. Окопи виходили неглибокі, криві, більше схожі на подряпини на тілі поля, ніж на справжній захист.

Руки дерев’яніли за хвилини. Пальці не слухалися — вони ніби переставали належати тілу. Ігор ловив себе на тому, що не відчуває, чи стискає гвинтівку, чи просто торкається її. Дихання оберталося парою, яка одразу ж замерзала на шарфах і комірах. Обличчя у хлопців були бліді, чужі, немов уже не зовсім живі.

Тиша тут була особливою. Вона не заспокоювала — вона гнітила. Ні пташиного крику, ні людського шуму. Лише вітер і далеке, глухе відчуття руху десь там, за горизонтом. Ігор зрозумів: вони тут самі. Київ далеко, теплий, ще живий. А тут — край. Край дороги, край надії, край помилки.

Він озирнувся. Хлопці стояли, притискаючись один до одного, ніби намагалися зігрітися не тілом, а присутністю. Ніхто не говорив уголос того, що думали всі: допомоги не буде. Часу майже немає. Відступати нікуди.

Ігор раптом усвідомив, що пекло може бути без полум’я. Воно не кричить і не палає. Воно мовчить. Воно біле. Воно повільно стирає межу між живим і мертвим, між страхом і байдужістю.

І серед цього білого пекла вони стояли — ще живі, ще дихаючі, ще не знаючи, хто з них стане частиною цього поля назавжди.

Час стиснувся. Він більше не йшов — він навалився.

Усе відбувалося надто швидко, ніби війну можна було вмістити в кілька команд і рухів рук.

— Так. Тримай міцніше. Не так, ближче до плеча.

— Заряджай. Швидше. Не дивись — відчуй.

— Стріляй туди, де рух. Не думай, що там люди. Думати будеш потім.

Гвинтівки передавали з рук у руки, холодні, важкі, чужі. Ігор намагався запам’ятати кожен рух: як відводиться затвор, як клацає метал, як палець лягає на спуск. Пальці тремтіли — не від страху, а від холоду й поспіху. Він боявся переплутати порядок дій, боявся зробити щось не так, коли вже не буде часу на виправлення.

Командири кричали. Голоси зривалися, лунали різко, надсадно. У цих криках не було злості — лише нетерплячка і безсила лють до часу, якого катастрофічно бракувало. Вони знали: цих хлопців не вчать воювати — їх просто встигають поставити на місця.

— Ти — тут.

— Ти — за ним.

— Ти відповідаєш за лівий фланг.

— Не відходити без наказу.

Ігор почув своє прізвище, кивнув, навіть не впевнений, що зрозумів усе до кінця. Йому показали напрямок — туди, де поле злегка спадало, де, за словами командира, “можуть піти”. Це “можуть” прозвучало гірше за будь-яку певність.

Він дивився на хлопців поруч і ловив себе на дивному бажанні — запам’ятати. Обличчя, брови, усмішки, зосереджені зморшки на чолах. Степан намагався пожартувати, але губи вже не слухалися. Василь щось шепотів собі під ніс — чи то молитву, чи то дитячу лічилку. Микита стояв рівно, дивлячись уперед, ніби перед ним була не війна, а робота.

Ігор подумав, що бачить їх востаннє — ще живими, ще цілими, ще з майбутнім, яке вони носили в собі, не знаючи, що воно зараз стирається з мапи разом із цим полем.

Хтось плеснув його по плечу — коротко, без слів. Цей дотик був теплішим за будь-яку шинель.

— Готуйтесь, — пролунало знову.

І кілька годин, відведених на війну, почали відраховувати себе в тиші, що стала надто густою, щоб у ній можна було дихати.

Окопи були радше намічені, ніж викопані. Неглибокі, криві, зроблені нашвидкуруч, вони не давали відчуття захисту — лише ілюзію того, що між тілом і смертю є хоч якась межа. Сніг швидко заповнював вирви, і доводилося знову розгрібати його руками, лопатами, чим завгодно, аби тільки мати куди притиснутися.

Хлопці розташовувалися, кожен на своєму місці. Хтось перевіряв гвинтівку, хтось поправляв ремінь, хтось просто стояв, дивлячись у поле. Жарти ще звучали — уривчасті, надломлені. Вони вже не були смішними, але їх усе одно вимовляли, ніби за інерцією, ніби боялися, що без них тиша стане остаточною.

— От бачиш, — пробурмотів Степан, — театр просто неба. Тільки глядачі невдячні.

Хтось тихо хмикнув, але сміх не народився.

Один із хлопців перехрестився — швидко, майже сором’язливо, щоб ніхто не звернув уваги. Інший стояв нерухомо, опустивши голову, і в його мовчанні було більше молитви, ніж у будь-яких словах. Ніхто не кепкував. Тут не було чужих способів триматися.

Ігор присів у свій окоп, притискаючись спиною до мерзлої землі. Холод пробирав крізь шинель, але він майже не відчував цього. Його раптом накрила думка — різка, небажана, як поріз:

Я тут не мав би бути.

Вона з’явилася сама, без дозволу. Він одразу ж відчув сором. Ніби зрадив когось, кого ще навіть не встиг втратити. Він згадав Олену, Київ, дзвін Софії, свої слова про свободу. І тепер ця думка виглядала слабкістю, майже підлістю.