Розділ III Перед бурею

Поїзд ішов важко, ніби кожен кілометр давався йому зусиллям. Він часто зупинявся — інколи на маленьких станціях без назв, інколи просто серед поля, де не було нічого, крім снігу й вітру. У такі хвилини вагони наповнювалися тишею, в якій чути було лише скрип металу та чиєсь нерівне дихання.

За вікном тягнувся зимовий край — білий, рівний, байдужий. Поля лежали, мов чисті аркуші, на яких ще не написали жодного рядка. Де-не-де виднілися темні хатини, притиснуті до землі, з димом із коминів, що підіймався просто й тонко, як молитва. Ці хати здавалися Ігореві чужими і водночас рідними — такими, якими могла бути будь-яка Полтавщина, будь-яка Україна, що жила своїм тихим життям і не знала, що поруч проходить історія.

Ігор сидів біля вікна і дивився, не кліпаючи. Скло було холодне, і він відчував це лобом, але не відсувався. Київ уже не з’являвся в думках так гостро. Його шум, дзвони, площі — все залишилося позаду, ніби сон, який швидко тане після пробудження. Тепер попереду була лише дорога — довга, сіра, невизначена.

Він ловив себе на дивному відчутті порожнечі. Ніби щось важливе з нього зняли, але ще нічим не замінили. Він уже не був студентом, що сперечається в кав’ярнях і пише вірші при світлі свічки. Але ще й не був солдатом — не мав у собі тієї жорсткої впевненості, яку бачив у книжках і на плакатах. Він був між.

Це “між” тиснуло сильніше за страх.

Між лекціями і наказами.

Між Олениним голосом і мовчанням поля.

Між словом і пострілом.

Поїзд знову зупинився. Десь далеко гавкнув пес. Хтось у вагоні кашлянув, хтось перевернувся на лаві. Життя трималося на дрібницях, і від цього ставало ще тривожніше.

Ігор дістав щоденник. Він не хотів писати довго — ніби боявся, що слова злякають те крихке відчуття рівноваги, яке ще залишалося. Він просто вивів один рядок, рівний і стриманий:

“Між тим, ким був, і тим, ким стану.”

Він перечитав написане і закрив зошит.

Поїзд рушив знову, повільно набираючи хід, і зимовий краєвид поплив за вікном — мовчазний, чистий і байдужий до людських переходів.

Він зрозумів, що це — полк, не тоді, коли почув команду, і навіть не тоді, коли побачив зброю. А тоді, коли вперше роздивився обличчя.

У вагоні сиділи хлопці — різні, зовсім не схожі між собою, але з’єднані одним напрямком дороги. Студенти з університету, гімназисти з ще дитячими обличчями, кілька старших добровольців, у яких на скронях уже проступала сивина. Вони не виглядали армією. Вони виглядали зібранням доль, які випадково опинилися в одному місці.

Першим, хто звернувся до Ігоря, був жартівник — худий, з живими очима й вусиками, що весь час сіпалися, коли він усміхався.

— Ну що, пане студенте, — сказав він, — їдемо рятувати історію чи просто замерзати красиво?

І не дочекавшись відповіді, засміявся так голосно, що кілька хлопців підхопили сміх — не тому, що було весело, а тому, що сміх був потрібен, як повітря.

Поруч сидів мовчазний — широкоплечий, із темним поглядом. Він майже не рухався, тримав руки складеними, ніби в церкві. На запитання відповідав коротко, без інтонацій. Ігор не знав, чи той боїться, чи вже змирився. У його мовчанні було щось важке, як земля після дощу.

Фанатик говорив багато. Надто багато. Він знав усі гасла, усі дати, цитував газети і промови.

— Це історичний момент, панове! — повторював він. — Нас потім у підручниках напишуть!

Його очі блищали, і в цьому блиску було більше ідеї, ніж людини. Ігор слухав його з обережністю: такі очі або ведуть уперед, або першими ламаються.

Наймолодший був “з дому”. Це було видно одразу — за тим, як він тримався, як оглядався, як ховав руки в рукави. Він розповідав про матір, про корову, яку залишив на сусідів, про те, що “все ж ненадовго”. Він усміхався щиро, по-дитячому, і від цього усміху Ігорю ставало не по собі.

Командир з’явився пізніше. Не з пафосом, не з криком. Просто зайшов у вагон і став посеред проходу. Середнього віку, з втомленим обличчям і очима людини, яка бачила більше, ніж хотіла. Він оглянув хлопців не як героїв і не як солдатів — як відповідальність.

— Я не обіцяю вам слави, — сказав він спокійно. — Я обіцяю холод і безлад. Хто не готовий — ще може зійти.

Ніхто не зійшов.

Командир кивнув, ніби саме цього й чекав. Він розумів, кого йому дали. І, здається, не мав ілюзій.

У вагоні знову стало тихо. Хтось почав жартувати, хтось дістав цигарку, хтось уткнувся поглядом у підлогу. Ніхто не говорив про смерть. Але вона була тут — між лавами, у кожній паузі, в кожному жарті, що звучав трохи голосніше, ніж треба.

Ігор дивився на них і відчував дивне тепло. Це ще не було братерство — радше передчуття його. Він знав: за кілька днів ці обличчя стануть для нього важливішими за імена. А поки що вони просто їхали разом — перед бурею, яка вже дихала їм у спину.

Ближче до вечора вагон наче ожив. Холод трохи відступив, або ж люди просто звикли до нього, і слова почали виходити легше. Хтось пересідав ближче, хтось ділився цигаркою, хтось просто ловив чужий погляд і вже не відводив очей. Так народжувалася близькість — не з промов і не з присяг, а з дороги, що тягнула всіх в один бік.