Розділ II Дзвін над Дніпром

Грудень 1917 року стояв над Києвом важкою, мовчазною зимою. Сніг, ніби попіл, вкривав бруківку, трамвайні колії, старі дахи й лавки. Повітря було густе, холодне, і навіть дим із коминів здавався нерішучим — зривався, губився у вітрі, повертався назад. Але попри холод — місто жило. У ньому клекотіло щось невидиме, гаряче, як вогонь під льодом.

Університет Св. Володимира став осередком тієї внутрішньої пожежі.

З вікон у морозному тумані виривалося світло, і це світло миготіло на снігу, наче пульс молодості, що не дає завмерти світу. У коридорах пахло вогкістю, мокрими пальтами, чорнилом і надією.

Студенти сиділи навіть на підвіконнях — читали вірші, сперечалися, гріли руки над лампами. У великій аудиторії №27 стояв справжній гамір — хтось декламував Шевченка:

“Свою Україну любіть,

Любіть її… во врем’я люте.”

Хтось відповідав рядками Франка, хтось додавав: “А Лесю треба читати вголос, бо інакше не почуєш серця.”

Ігор сидів осторонь, але слухав, і кожне слово падало в нього, як іскра в сніг. Він бачив, як очі цих хлопців і дівчат світяться, немов у них справді жевріє майбутнє. Усі вони вірили — що Україна ось-ось прокинеться, що Київ стане серцем нового світу. І що вони — її перші сторінки.

Петро Гладим стояв у центрі гуртка, схрестивши руки за спиною, і говорив швидко, з полум’ям у голосі:

— Не треба чекати, поки нас визнають! Свободу не просять — її беруть! Ми — не діти чужої імперії, ми — нація, яка вчиться говорити власним голосом!

— Але ж війна, — несміливо сказав хтось. — Хіба можна думати про вірші, коли стріляють?

— Саме тому й треба думати про них, — різко відповів Петро. — Бо поки в нас є слово — ми ще живі.

Ігор дивився на нього, і в грудях щось ворушилося — не просто натхнення, а наче поклик. Йому хотілося вірити, що література й правда можуть змінити світ. Що перо справді сильніше від рушниці.

Після гуртка Петро підійшов до нього, торкнувся плеча.

— Ти слухаєш — уважно. А це вже половина справи.

— Я поки не знаю, що говорити, — відповів Ігор. — Усе здається надто великим.

— Велике починається з того, хто вміє слухати, — усміхнувся Петро. — Прийди завтра ввечері до бібліотеки. Там буде кілька наших. Ми називаємось “Вільна молодь”.

Вони вийшли на вулицю. Повітря було прозоре, морозне. Сніг хрумтів під ногами.

Над Дніпром, у далині, стояв туман, а над ним — зорі, чисті, як аркуш паперу.

— “Вільна молодь”? — повторив Ігор. — Гарна назва.

— Ми хочемо, щоб ці слова стали не назвою, а дійсністю, — відповів Петро. — Побачиш.

Ішли мовчки, доки не дійшли до перехрестя. Петро махнув рукою і зник у провулку. Ігор залишився стояти сам, дивлячись на небо. Холод кусав щоки, але всередині було тепло — як тоді, коли відчуваєш, що тебе вперше кудись кличуть не люди, а сам час.

Тієї ночі він довго не міг заснути.

У кімнаті було тихо, лише годинник цокав, ніби нагадував, що щось наближається.

Ігор відкрив щоденник і написав:

“Сніг лежить, як тиша, але під ним щось живе.

Сьогодні я почув, як говорить моє покоління — молодо, нетерпляче, чесно.

Вони не чекають весни — вони самі хочуть бути весною.

Може, й мені пора вийти з тіні і стати частиною цього голосу.”

За вікном дзвонив нічний трамвай.

Дзвін відлунював у морозному повітрі, як передчуття великого дзвону Софії, який ще тільки мав покликати їх усіх до дії.

Підвал бібліотеки був низький і тісний, з кам’яними стінами, що зберігали в собі холод багатьох зим. Сходи вниз рипіли, і кожен крок лунав занадто голосно, ніби сам простір не хотів, щоб тут збиралися. У повітрі стояв запах вогкості, старого паперу й воску — десятки свічок уже горіли, відкидаючи на стіни тремтливі тіні.

На стінах висіли портрети — Шевченко з суворим поглядом, Франко, ніби задуманий, Леся Українка, спокійна й незламна. Поруч — мапа Української Народної Республіки, приколота кнопками, з нерівними лініями кордонів, які ще тільки вчилися бути реальними. У кутку стояв стіл, накритий грубою тканиною, а на ньому — кілька книжок, зошити й чорнильниця.

Ігор зайшов останнім і притулився до стіни. Він відчував себе зайвим — не тому, що його не хотіли тут бачити, а тому, що ще не знав, ким саме тут має бути. Навколо сиділи й стояли хлопці й дівчата, загорнуті в пальта й шарфи, з червоними від холоду щоками і живими, неспокійними очима. Усі говорили тихо, але напружено — так, як говорять люди, які розуміють, що кожне слово може мати наслідки.

— Вільна держава — це коли закони пишуться тут, а не в Петрограді, — сказав хтось біля столу.

— Ні, — заперечила дівчина з коротко підстриженим волоссям. — Вільна держава — це коли люди не бояться цих законів.

— А якщо люди самі не знають, чого хочуть? — озвався третій. — Тоді свобода — лише гучне слово.

Дискусія розгорталася, мов вогонь. Говорили про автономію і самостійність, про Росію, яка “не відпустить”, і про Європу, яка “не чекатиме”. Хтось вірив у компроміс, хтось — лише в розрив. Слова летіли одне за одним, іноді різкі, іноді наївні, але всі — щирі.