Розділ I Осінь на Подолі

Потяг, важкий і задимлений, повільно втягувався на перон Київського вокзалу, наче старий звір, що нарешті знайшов місце відпочинку. Пар осідав на вікнах, на руках, на валізах пасажирів, які метушились, кричали, прощались або зустрічались після довгої розлуки. Гудок протяжно розрізав повітря, і від нього дрижали шибки в вокзальних арках. Усе навколо дихало рухом — наче саме місто кликало всіх у свою безкінечну течію.

Ігор стояв біля дверей вагона, стискаючи торбу і той самий зошит, подарований дідом. Його долоні були вугільні від пилу, але сторінки щоденника лишались чистими. Він обережно вдихнув — і вперше відчув запах Києва: гаряче залізо, вугілля, мастило, переплетене з ароматом свіжого хліба, який продавали жінки просто з кошиків, закутані у хустки.

Навколо гомоніли голоси — українські, російські, польські, єврейські — усе перемішалось, ніби мови втратили кордони. Хлопець, який ішов повз, вигукнув:

— “Незалежність! Тепер своя Україна буде, чуєш?”

Хтось засміявся, хтось вилаявся — і цей сміх, і лайка, і крик, і тупіт — усе здавалось живим тілом великого міста, яке б’ється в грудях історії.

Ігор стояв, не рухаючись. У серці — страх і захоплення одночасно. Він подумав: “Ось воно — життя. Те, що я досі тільки читав у книжках.”

Десь глибоко в душі промайнуло — Полтавщина, поле, дід. І одразу — тиша в голові. Немов Київ не залишає місця для спогадів, лише для дії.

Він вийшов на площу перед вокзалом. Кам’яні будівлі, трамвай, що скреготів рейками, хлопчаки, які продавали газети:

— “Свобода! Військові новини! Тимчасовий уряд і Центральна Рада сперечаються!”

Ігор купив одну, навіть не розгортаючи, сховав до кишені, як доказ того, що справді прибув у “історію”.

Дорогою до Подолу він ішов пішки. Осіннє повітря пахло вологою бруківкою, каштанами й димом від печей. Місто розкривалося поступово — від вокзалу до Либеді, від площі до звивистих вулиць, де ліхтарі кидали жовті плями на мокрий камінь.

Кожна брама мала свій запах: одна — рибою й бідністю, інша — кавою й газетним чорнилом. Ігор ішов і думав: “Може, у кожного будинку тут своя історія, і всі вони зараз переписуються наново.”

На Подолі він довго шукав потрібний будинок. Старий двір, вицвілі стіни, дерев’яні сходи з перилами, стерті від дотиків багатьох рук. Господиня — пані Катерина — відчинила двері одразу, наче чекала. Маленька, зі зморшкуватим обличчям, у чорній хустці, з вузлом на грудях. Очі — добрі, але уважні, як у людини, що бачила все.

— Ти, мабуть, той студент із Полтавщини? — сказала вона, не питаючи, а стверджуючи. — Кімната твоя ось там, біля вікна. Не гомінка, зате сухо.

Вона взяла від нього торбу, глянула на зошит у руках.

— Писар, значить? Пиши, пиши. Краще писати, ніж говорити. Бо говорити тепер небезпечно.

І тихо додала:

— Я ще пам’ятаю, як на цьому місці царський поліцейський ходив. Тепер — інші, але то все одне.

Ігор не відповів. Він просто дивився на стару шафу, на стіл біля вікна, на плями світла, що падали з лампи на стіну. Київ за вікном гомонів, а в кімнаті було тихо. Лише старенький годинник цокав — ритм нового життя.

Пані Катерина принесла чай і сіла навпроти.

— Он там, у дворі, студенти іноді збираються, щось кричать, про самостійність чи що. Мені байдуже, аби не стріляли. А ти, хлопче, бережися. Київ не любить тих, хто надто щирий.

Коли вона пішла, Ігор розкрив дідовий щоденник. Пожовклі сторінки пахли димом і землею. На першій сторінці великими літерами було написано:

“Пиши правду, але не забувай — її рідко читають.”

Ігор посміхнувся.

Під вікном гуділи трамваї, у темряві миготіли вогники ліхтарів, а він сидів за столом і дивився на чистий аркуш. Вперше за довгі дні йому стало спокійно.

Він узяв перо, замислився й написав перше речення свого життя у великому місті:

“Київ пахне димом і свободою, як осіннє поле перед бурею.”

Наступного ранку Київ зустрів Ігоря шумом, який не вщухав ні на хвилину — наче хтось розкрутив велетенський механізм, і тепер він гуде, скрипить, дихає. Місто не спало, воно прокидалося повільно, але з напругою, як людина, що не впевнена, чи варто відкривати очі після важкого сну.

Ігор ішов вузькими вуличками Подолу. Кам’яна бруківка була ще волога від нічного дощу, колеса візків брязкотіли по ній, як ритм нового життя. У вікнах пекарень уже світилося — запах свіжого хліба йшов крізь двері просто на вулицю, змішуючись із гіркуватим ароматом кави. Десь лаявся візник, десь співав хрипкий двірник, а біля крамниць уже стояли діти, сміючись і ганяючи бляшанку замість м’яча.

На стінах — афіші, плакати, відозви. Одні з тризубом, інші — з червоною зіркою.

«Хай живе Українська Народна Республіка!»

«Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

«Лекція професора Козаченка — “Історія народу, що шукає себе”».

Місто дихало політикою, ідеями, суперечками. Навіть у повітрі було щось, схоже на слово “свобода”, тільки з присмаком пилу.