Поле

Полтавщина. Літо 1917 року.

Небо важке, мов перед бурею, але ще ясне — у ньому є місце і для сонця, і для хмари. Поле, розлоге до самого обрію, дихає стиглим житом, гіркуватим полином, медовим духом цвіту. Вітер проходить по ньому, як рука по старій книзі — перегортає колосся сторінками, шепоче щось своє, вічне, непоспішне.

Ігор Бичковський стоїть край поля біля старої приземкуватої хати. На плечі — полотняна торба, у руках — солдатська фуражка діда, потерта, з вицвілим кокардом. Йому двадцять, але в обличчі ще хлоп’яча м’якість: очі великі, ясні, як у тих, хто ще не бачив, як світ валиться без пострілу. На ньому біла сорочка, підперезана вузьким ременем, і штани з саморобної тканини, які дід називає «чесними», бо не куплені, а виткані своїми руками.

— Ну от і дорога твоя починається, — каже дід Прокіп, старий, з посивілими вусами, у вицвілому кашкеті царського зразка. Голос його грубий, але в ньому чується доброта, що не потребує слів.

Він сидить на колоді, різьбить щось ножем, а біля нього — стара бляшана коробка від тютюну, де лежить кілька обпалених папірців.

— Виживати треба вчасно, — повільно мовить він, не дивлячись на онука. — Але совість, хлопче, не завжди встигає. То вже так Бог придумав — щоб ми не розслаблялись.

Ігор мовчить. Дивиться на поле, на далекі тіні хмар, що пливуть над житом, і йому здається, що саме зараз життя відкривається перед ним, як дорога. Ще не брудна, ще не зла, ще тиха.

— Діду, — каже він, — я ж не воювати їду, я вчитись.

— Та я й не про кулі. Кулі то таке, від них швидко. А от від людей — повільно, — відповідає дід і посміхається під вуса. — То ти, Ігоре, слухай. Писати мусиш. Усе, що бачиш, що думаєш, що робиш — пиши. Бо людина, що не пише, — як те поле без межі. Хтось інший прийде і засіє.

Він виймає з коробки маленький, обшарпаний зошит у м’якій обкладинці, перев’язаний мотузкою. На першій сторінці — кілька старих записів, зроблених чорною ручкою, і підпис: «Прокіп Бичковський. 1905».

Сторінки пожовклі, пахнуть димом, полем і часом.

— Оце тобі. Мій щоденник. Бач, як руки тремтіли, коли писав? — дід сміється. — Пиши в ньому своє, а моє — хай буде тобі за приклад.

Ігор бере зошит обережно, як щось святе. Тепер він важчий за всі його речі разом.

— Дякую, діду. Я… я спробую.

— Не пробуй. Робить треба. Бо коли напишеш, то й подумаєш. А хто думає — той живе не марно.

Старий підводиться, дивиться на небо. Сонце ламається на краю хмар, наче дві доби міняються місцями. Десь далеко чути паровоз — глухо, протяжно, ніби саме небо дає сигнал.

— Твій потяг, — каже дід. — Іди.

Ігор знімає шапку, кланяється. Пальці тремтять, але він усміхається. Йому здається, що це не просто дорога в Київ — це щось більше, наче перехід через невидиму межу, за якою починається нове життя.

Коли він іде дорогою до станції, вітер б’є йому в обличчя теплом, але десь у ньому вже народжується холодок тривоги.

Він озирається — дід стоїть на краю поля, спершись на палицю, і здається маленьким проти неба, як тінь минулого, що махає на прощання.

Паровоз гуде ближче. Над колією стоїть запах мастила й гарячої пари. Люди метушаться, хтось плаче, хтось сміється. Ігор притискає зошит до грудей, ніби серце, і шепоче:

“Я писатиму. Обіцяю.”

Потяг рушає.

За вікном — поле, що тягнеться, мов доля, і поступово зникає в мареві пилу.

А десь у тому полі, серед колосся, вітер тихо перегортає сторінки старого зошита, залишеного в хаті, як ехо минулого.

І тоді здається, що все починається не з Києва — а саме звідси, з цього поля, де ще пахне дитинством, землею і совістю.