Глава 15

 Я сиділа біля Генрі. Спершу розповіла йому, що трапилося після нашої останньої зустрічі, коли ми ще були дітьми. Коротко про головне: як я жила в Белґалії, про Ноя, Силін та те, що в них з'явилися діти, про Рея і шкільні роки. Помалу перейшла до моменту, коли потрапила сюди. Аби відкласти розповіді, що змусять його хвилюватися, я поставила запитання:

— Генрі, але як ти... ну чому ти не пішов зі мною тоді?

  Я добре розуміла, як і чому він відштовхнув мене у той день, коли я була ще п'ятирічною дитиною. Він фізично не міг йти, а тим паче бігти. Але він живий. Як? Чому він раніше не намагався знайти мене чи магів? Єдине, що він міг знати — це про портал. Я була впевнена: він би знайшов шлях.

— Мене врятували, — з грубуватим підтоном мовив брат. — Це не був маг чи людина. Істота з міфології — вампір.

 Він замовк. Мені перехопило подих. Нижня щелепа відпала. Я була в шоці і не вірила. Він жартує. Вампір? Відколи в цьому світі існують вампіри?

   Генрі глянув на мене з надзвичайно серйозним виразом обличчя. Він нахилився до мого вуха і прошепотів:

— Хеллі, нам потрібно йти звідси. Негайно.

— А-га... чекай, а Тайлер і Аліса?

  Генрі не відповів. Він міцно взяв мене за руку і повів геть. Ми просто йшли. Я щоразу оглядалася на незнайомі вулиці, думаючи: а чи не проґавила я свій дім? Ми зупинилися біля триповерхової будівлі з написом: «Готель Корнелія».

   Генрі швидко ввійшов усередину, забрав ключі на стійці реєстрації та потягнув мене на третій поверх, у кімнату під номером 27. Він посадив мене на ліжко, а сам почав гарячково порпатися в шухлядах. Діставав блокноти, папери, свою дорожню сумку...

— Стоп! Генрі, припини! — я зірвалася з місця. — Ти або пояснюєш, що тут відбувається, або я йду до Тайлера та Аліси. Може, вони розкажуть більше, поки ти мовчки навіщось збираєш речі!

  Я твердо дивилася на брата. Він здавався ошелешеним. Мабуть, не очікував такої реакції. Невже він думав, що я назавжди залишилася тією наляканою дівчинкою?

  І шокованою маю бути я, а не він. Просто ми щойно, десять хвилин тому, сиділи за столиком біля річки, зустрівшись вперше за 10 років. І тут з якогось переполоху він повів мене кудись, куди я не знала. Тут абсолютно все нове, незнайоме і дратуюче.

— Добре, — Генрі спокійно підійшов до вікна позаду мене. — Цікаво, як я лишився живим?

— Ну... тебе врятував якийсь там вампір? — Дивно було це вимовляти. А ще дивно було почути, як він так просто напряму запитав мене, чи цікаво мені, чому він живий.

— Так... Флантер де Морте. Звісно, тобі це ім'я нічого не каже. Але якби він не знайшов мене тоді, я був би мертвим.

  Я здригнулася. Як він міг говорити про смерть таким рівним та спокійним голосом?

— То чому ти не шукав нас?

— Ти думаєш, я знав, де батько створив той портал? Лише чув від Марджо, що він десь у лісі... — мені стало моторошно. Марджо... я досі бачила її в крові в той жахливий день.

  Я відвела погляд. Мені ставало не по собі від його очей — м’ятно-зелених, але тепер холодних, як лід.

   Генрі розповів, що Флантер взяв його в учні, і в нього не було причин відмовляти рятівникові. Після того настала мовчанка. Ні я, ні Генрі не хотіли казати щось першими.

   Я глянула на папери, розкидані на підлозі.

— У блокнотах — інформація про стародавню магію, якої вчив мене Флантер. На аркушах — мої дослідження та спроби вдосконалити заклинання.

  Він заговорив першим, коли я вже була на підлозі та починала мигцем читати записи. Заклинання були неймовірні. Не знаю, як і чому вони не збереглися до наших літ, але це скарб. Якщо мій брат знає та вміє ними користуватись... Генрі явно не був тим слабким хлопчиком, якого колись перемагала навіть Флора. Сестра була хоч і молодшою за нього, але магією користувалася набагато краще від нього. Я ж перемагала його лише завдяки своїй дитячій милій усмішці, коли випрошувала стирити шоколад. А потім нас сварили, точніше його, бо це він крав його. А я просто встигала з'їсти його весь так, щоб не залишалося слідів.

  Я трохи покрутилась на підлозі й сіла у позу лотоса, вдивляючись у формули. З темно-синіх блокнотів у папери, де, як казав Генрі, він проводив дослідження.

— А Тайлер знає, хто ти? Про вампіра? — запитала я.

— Так, він знає все, — Генрі підійшов ближче. — Досить копирсатися в цьому. Мої дослідження все одно не дають результату.

— Звичайно, не дають! — я обурено глянула на нього. — Ти хоч розумієш, що з чим поєднуєш? У тебе в кожному розрахунку помилка! Основи ти знаєш... непогано (здається), але далі у тебе якась каша-малаша!

  Генрі мовчав. Я взяла олівець і почала виправляти все підряд. Це було так схоже на нього: у дитинстві він терпіти не міг вчитися.

 Я вивчала його дослідження: він пробував з уже існуючих магічних формул вивести щось нове, потужніше. Але це не просто «виправив помилку і все готово». Ні, то треба пробувати і пробувати: чи все так, як треба, чи тобі самому подобається заклинання і так далі.

  Поки я писала, він сів навпроти. Я відчувала його погляд — він більше не був холодним. Він нарешті став теплим, як колись. Раптом він схопив мене за руку.