Глава 14

 Ми йшли провулками Пенпелії. Столиця виглядала жвавою. Люди постійно кудись поспішали. Аліса досі вела мене під руку. Тайлер ішов попереду нас. Ми наближалися до магазинчику з вивіскою «Крамниця Крамеля».

  Тайлер зупинився за десять кроків від крамниці.

  Аліса також зупинилася і запитала:

​— Що таке, Тайлере?

  На її питання він не відповів одразу. Помалу розвернувся до нас обличчям. Аж тоді ми почули його слова:

​— Слухайте, я забув... Там на мене друг чекає...

​— Друг? У тому магазинчику? Так, чого ти чекаєш? Ходімо! — Аліса перебила хлопця і, відпустивши мою руку лише для того, аби схопити мене за зап'ястя, потягла мене за собою.

​— Та не там! Ми домовлялися в іншому місці, — голос Тайлера звучав незвично, якимось схвильованим. — У кафе, що біля озера. Ну, ти знаєш, Аліс.

​— Еее, ти про яке? «Аркнайт»?

​— Та ні, не те. Біля нього ще якесь було. Назву ніяк запам'ятати не можу.

  Я просто стояла поруч із чорноволосою. Слухаючи їхню бесіду, я дедалі більше розуміла, як погано знаю це місце. Якесь кафе «Аркнайт», нова крамниця, якесь озеро. І вони далі продовжували згадувати якісь нові невідомі мені назви магазинів.

  Невже це місце стало настільки чужим для мене? Чи лишилося бодай якесь містечко, де я щось знатиму?

​— Хеллі, ти чуєш? — Аліса легенько стиснула мою руку. — Тобі зле?

​— Ні, все добре, — і навіть тут? Ці люди за мене хвилюються? Але чому?

  Аліса не відводила від мене погляду. Тайлер також сфокусував свою увагу на мені. Так, ніби я маю їм щось розповісти. Це відчуття так пригнічує і бентежить.

​— Та-а-ак... куди ми йдемо? — Почувши мене, Тайлер відвів погляд і мовив:

​— До озера Флірикс. Біля нього є маленьке кафе з такою ж назвою.

​— Тоді ходімо? — я невпевнено глянула на Тайлера та Алісу. Аліса посміхнулася, і ми рушили.

  Через десять хвилин я побачила маленьке озерце. Ми відійшли від головної вулиці, попрямувавши вниз. Гул людей стихав, і атмосфера ставала спокійнішою. На мій подив, за секунду я побачила озеро, маленьке. Оточене невеличкими крамничками. Різнокольорові будиночки: від червоного до фіолетового, від солодощів до розваг.

   А біля однієї з крамничок, яка була жовтою, але не надто насиченого кольору, стояло кафе. Дерев'яне, із трикутною кришею, а на вікні були вазони з квітами. Таке, як у моєму дитинстві. Біля нього розклали круглі й також дерев'яні столики.

  Коли я була малою, у нас також було схоже місце, але не біля озера. Те кафе мало схожий вигляд, але було трохи більшим.

  Ми підходили ближче до круглих дерев'яних столиків, які мали біля себе великі парасольки від сонця. За одним із них спиною до нас сидів якийсь чоловік. Одягнений не як аристократ. Звичайний простий одяг, не вишуканий і не бідняцького вигляду. Біля його стільця була дорожня сумка-наплічник. Стара, трохи пошарпана, але видно, що за нею доглядали.

  Я думала, ми зайдемо всередину закладу. Та Тайлер підходив до того чоловіка. Я окликнула Тайлера так, аби він мене почув, але щоб не почув той, хто сидів за столиком.

​— Тайлере. Тайлере! — Він мене або ігнорував, або реально став глухим.

​— Що сталось? — запитала мене Аліса, бо почула, як я кликала того глухаря.

​— Та нічо. Але ми йдемо до того столика? Хіба не краще деінде сісти? — Вона здивовано подивилася на мене. А потім за якусь мить у неї з'явилася хитра посмішка.

​— О, тільки почекай! — Вона була в піднесеному настрої. Аліса щось знала, чого не знала я. Хто цей тип?

  Тайлер підійшов до хлопця, який сидів за столиком. У мить той встав і привітався з ним. Зробивши хлопок руками, вони поплескали один одного по плечах. Одразу ж вони почали розмовляти. За той час ми підійшли з Алісою ближче і могли чути їх.

​— Ти казав, що зустрів цікаву особу? Так хто це? — Цей голос. Глибокий, теплий, але різкуватий. Навіть грубуватий, але наскільки він приємний. Той самий голос, що в хлопця з лісу.

​— А ти спробуй здогадатись, — відповідає йому Тайлер, який у цей момент дивився на мене. Хитра усмішка, сапфірові очі мене лякають. Він сів за стіл. Сперся об стілець, закинувши руку на край дерев'яного стільчика. Обличчя ледь нахилене у бік. Зараз нагадував, ніби я його здобич. Але це ж абсурд, вірно?

  Я чую, як моє серце відбивається у вухах. У горлі стоїть кисло-м'ятний присмак. Це п'янке відчуття. Передчуття страху, який діє на моє тіло. Воно кам'яніє. Я потребую все більше повітря.

​— Хеллі, — тихо каже Аліса до мене. Вона стиснула мою руку, але це не допомогло вийти мені з цього трансу.

  Хлопець ніби почув, як Аліса звернулася до мене. Хоч і сидів він спиною до мене. Та я відчула, як він вкрився холодком.

   Мені в голову лізло лише одне слово, одне єдине ім'я. І я не хочу... ні, я намагаюся, я хочу, але я не можу в це вірити. Але я знаю, що всі знають, хто він і хто я.

  Я хочу вимовити його ім'я...

​— Хеллі? — Такий обережний, крихкий тон голосу. Я підняла голову, подивилася... це, він. Він, він, він у лісі. Це він, він...