Глава 13

  Сонце світило прямо в очі. Я і в цьому світі знайшла своє таємне місце. Сидячи на дереві, споглядаючи за польотом птахів і просто слухаючи природу. Кожен порив вітру, кожен дзвін пташки, кожен крок на землі.

  Що мене дивувало, так це, відколи в цьому лісі дерева стали такими високими. Зазвичай я залажу на самісіньку верхівку. Але тут до верхівки ще далеченько. Можливо, я на висоті 10–15 метрів, а може й більше. Хто знає?

  Знаєте, кора така шершава, тверда — це зовсім не моє м’якеньке та тепленьке ліжечко. Але чомусь тут засинається набагато легше... і знову хилить на сон.

  А, ви ж думаєте, чому я невідомо де? Чи, чому я не чекаю на Тайлера в будиночку? Ну, це тому, що коли я прокинулася, було ще дуже рано. Гнітюче відчуття, чи то смутку, чи то депресії, накриває, коли ти на щось очікуєш, але до цього ще ого-го скільки часу.

  Але вірно, чому я маю його слухатись... Чорт, я маю хоч трохи до нього прислухатися. Це ж він живе тут від народження! Він тут живе більше за мене! Це він на цьому лісі знається! Не я... а Тайлер.

  Але могла бути я.

  Чому ж час так швидко летить? Ось, наприклад, зараз: ти сидиш, тебе нічого не хвилює, але ти просто не думаєш про те, що тебе може хвилювати. Зараз тобі п’ятнадцять чи сімнадцять, але подумати тільки, як усе змінюється всього за десять років.

  Згадаєш про ті часи. Безтурботні, юні, дурні, занадто енергійні та дитячі. Тоді ти вставала щоранку, сповнена енергії. Вистрибувала з ліжка та вже бігла гратися. Сім'я спостерігає за тобою. Інколи в них були такі вирази обличчя, яких ми не розуміли. А зараз сидимо та гадаємо: як я могла бути настільки дурною, аби не зрозуміти це!

  Тоді вони згадували себе! Себе у нашому віці. А я... не знаю. Жодного разу ті діти у Белґалії не нагадували мені про мої щасливі часи. Але тільки я сама, тільки я опиняюся наодинці з собою, і тільки, як я з'явилася тут, ці секретні думки не перестають проникати до мене.

  Я дивлюсь на те чи інше місце і ніби бачу себе. Я, брат, сестри, тато, мама і вся родина. Всі вони переді мною. Чи це якесь прокляття, накладене на мене?

  Ну, я у п’ять років точно не могла про це думати. Та я навіть не згадаю, які були мої думки. Чи, якою я була. А інколи я думаю, що це навіть не я.

  Так, а може, я досі лишаюся у цьому світі? Не в Белґалії?

​— Ех-х-х-х, це просто жах, як же час летить, — я сказала це вголос, але хто мене почув? Правильно — лише лісові жителі.

​— Хммм, а я з тобою згоден, час летить прямо зі швидкістю світла, — це не голос Тайлера, Ноя чи Рея... Він глибокий, теплий, але різкуватий. Навіть можна сказати грубуватий, але наскільки він приємний. Але чий він?

  ​Я розплющую одне око, помалу друге. Спершу сонячне світло засліплює. Але переді мною чиєсь лице. Це хлопець. Я не бачу обличчя, воно в тіні. Але воно... перевернуте? Вже краще бачу... це хто?

  Хлопець віком приблизно 25–28 років. Світле чи то темно-коричневе волосся. Воно звисає вниз сантиметрів із десять. Очі не роздивлюсь. Шкіра засмагла, та це ілюзія від сонячних променів. Лице не різких форм, більше м'яких.

  І... він реально перевернутий.

  Стривай, та хто це? Я його не знаю. Це ж... а що мені робити?!

​— Ти хто? — запитав хлопець, який досі висів догори дригом.

  Я протерла очі. Треба якось втекти... Рука не на товстій гілці дерева. Що за?! Вже вкотре я падаю в цьому світі!

  Набирається швидкість падіння. Схопитись за гілку буде майже неможливо, та й це буде боляче.

  Може, магією? Але якщо той побачить, чи не виникнуть питання? Якщо, якщо він не тримає язика за зубами?

  Ні, я просто застосую магію, коли опинюся ближче до землі...?

  Я не використовувала її, магію. Але як? Я лечу, як листок із дерева. Хоча, мабуть, трохи швидше і не так плавно. Я можу за гілку вхопитись, а... але...

​— Ну даєш, я ж тільки привітатися хотів, а ти вже тікаєш. Знаєш, не часто зустрінеш когось, хто теж любить сидіти на дереві в цьому лісі. Ще й на моєму дереві, — хлопець спіймав мене? У якийсь момент я просто закрила очі. А тоді чиїсь руки схопили мене. Розплющивши очі, я змогла чітко його роздивитися. Так, волосся світло-коричневе, зализане назад, але пару волосинок падають йому на лице. Очі зелені... якісь знайомі? Над верхньою губою у нього поріз. Він когось мені нагадує. Кого?

​— Відпусти, — перше, що я йому сказала.

​— Та без питань! — На диво, він не кинув мене, як це міг зробити Рей чи, може, Тайлер. Аж коли я твердо стояла на землі, цей хлопець, вищий за мене на пів голови, запитав: — Ну то, як тебе звати?

  Казати? Чи може, хай він перший скаже? Так, правильно, це через нього я полетіла вниз.

​— А може, ти перший. Все-таки я через тебе впала з дерева, — я нахмурилася, а край його губи, там де був поріз, піднявся ледь угору.

​— Я мандрівник, що блукає у цьому світі, — це був сарказм. Це ясно. Він ще й дивиться так, ніби впевнений, що я повелася.

​— Ага, так і повірила. Не навчили тебе просто ввічливості.

​— Тебе видно, теж, — його погляд став ще більш саркастичним. От же! — Ну, а якщо чесно: чому тут, у такому лісі, сиділа дівчинка на дереві, ще й сама?