Глава 12

​— Агов! Ти мене чуєш!? Тайлере!

— А? Я?

— Так, ти!

  Тайлер розповів, як зустрів Генрі, мого брата. Я слухала його так уважно, ніби від цього залежала моя доля. Та він замовк, щойно я почула, як Тайлер дізнався ім'я мого брата. Далі він ніби поринув у спогади. Вже краще б він розповів мені і про те, що згадував!

 Тайлер перевів погляд з неба на мене. Сумний чи радісний? Що це за емоція? Коли я знову зрозумію його міміку?

​— Ти б хотіла зустрітися з Генрі? — мені перехопило подих.

​— З-звісно! Я хочу! Це дурне питання. Звичайно, я хочу його зустріти... — Не знаю чому, та на секунду я подумала, що він просто знущається з мене. — Він же живий!?

​— Що?! Та звісно, живий! — Тайлер піднявся на ноги та простяг руку. Вважає, типу, я не можу встати!?

​— Дякую, та я сама, — проігнорувавши його жест доброти, я пішла. Та за мить зупинилася. — Аа... куди нам йти?

​— Йди за мною, — він вийшов вперед і попрямував у глиб лісу, який оточив нас. За кілька хвилин я побачила доріжку, якою можна піднятися на гору.

***

  Дорога сповнена мовчання. І коли ми дійшли до того дерев'яного будиночка, нічого не змінилося.

  Ні я, ні Тайлер жодного слова не сказали. Хоч я і мала запитання про братика.

​— Сьогодні лишаєшся тут. Ти будеш одна. Завтра зранку я прийду, — його голос став якимось... дивним.

​— Ага... — Що я «агакаю»! Дурепа, та запитай його що-небудь! — Стій! А... ну ти казав, що я з братом зустрітися можу... Якщо взагальному, скажи, де він зараз? Чи коли він прийде?

   На обличчі Тайлера з'явилася дивна посмішка.

​— Якби я знав... — Знову погляд затуманений. Напевно, згадує якісь їхні спільні спогади! Бісить! — Знаєш, а ви схожі... Ну добре, добраніч. — Він закрив двері, а я лишилася у порожньому дерев’яному будиночку.

  ​«Схожі, чим?» Характер — ні, зовнішність — ні. Це питання ввело мене в ступор.

 У мене більш русяве волосся, таке трішки, ледь рудуватий відтінок, як у лисиці. У Генрі чітко видно, що коричневий світлий колір волосся. Очима також не схожі. У мене блакитні, Генрі — зелені. Смішно, та всі в дитинстві нам казали, що в нас один і той же колір очей: м'ятний відтінок. Та мені це подобалося.

  Також у нашому дитинстві шибайголовою був саме Генрі. На відміну від нього, я була набагато спокійнішою. Хоча якщо порівнювати з теперішнім... Та ні.

  Годі вже думати! Інколи думати забагато — шкідливо! Краще вже лягти спати. З того більша користь буде.