Глава 11

​​— Генрі врятував мене, — його погляд став якимось відчуженим від реальності. Тайлер поринув у спогади (як я зрозуміла) з моїм братиком.

​— Мені було майже дев’ять років, — почав розповідь Тайлер. — Я гуляв містом зі старшим братом та подругою. Я був ще малим. Просто образився на брата через дурницю. Побіг, куди ноги несли, і опинився у лісі. Точніше, я загубився в ньому.

  На той час у цьому лісі водилися дикі монстри. Не дивно, що я зустрів його. Волохате, триметрове чудовисько. Покрите чорним, як ніч, хутром. Людська подоба. Замість очей — дві чорні бездушні плями. Усмішка зубаста, як півмісяць. Він помалу підходив. Я закляк і не міг рухатись. Мене хтось гукав, та я не міг знати, хто. Та за мить істота почала горіти вогнем.

 Спалахнула, як сірничок... а потім він. Мій герой, що врятував від тої паскуди. Тоді я не знав, що він друг, та злякався його...

***

 Хлопець був одягнений у плащ, темно-синю мантію. Каптур, край рукавів та низ оздоблені блідо-золотими нитками. Мудрецькі візерунки незрозумілих форм.

  Хлопець простяг руку та привітався:

​— Ти неушкоджений? Можеш піднятися? — Він простяг руку, і хоча я не одразу, схопився за неї.

​— Ні... я цілий...

​— От і добре, — він скинув каптур, і я зміг глянути на його обличчя.

  Одночасно м'які та різкі риси лиця. Засмагла шкіра. Ніс рівненький, та якщо придивитись — скошений, ніби був переломаним. Очі живого зеленого кольору з м’ятними нотками. Волосся зализане назад. Але пару волосинок усе-таки проступають йому на лоб. Колір темного, коричневого волосся, хоч і більше скидається на світлий. Над правою частиною губи малий поріз.

​— Хто ти? — я сказав це, як зачарований, навіть забувши про повагу.

​— Я? — він оглянувся по сторонах, потім на мене. Я підтвердив його питання і почув: — Генрі, ммм, як би то сказати... я, скоріше, мандрівник, що шукає силу.

 Від цих слів я аж запалав цікавістю. Я хотів представитись по-справжньому, але навіщо цей пафос? Може, без знання, хто я, буде краще? Він не плестиме дурниць переді мною лише через статус.

​— ... Я Тайлер. І ще раз дякую Вам, Генрі.

​— Стоп, тільки без цих «ви, вам». На «ти», втямив?

  Не знаю чому, та в мені щось запалало.

​— Добре! Генрі!

​— Ага, будемо, типу, друзі, — Генрі всміхнувся, але якось із сарказмом. Хоч це і не відчулося, як образа.

   Пройшло кілька років....

​— Кого не спитай: «Ти любиш своє день народження?» Всі тобі скажуть: «Так! А хто його не любить?»

— Я. Я не люблю своє день народження!

 Щороку одне і те ж. Батьки роблять святкування лише для вигляду. Ніколи не бачив своїх подарунків. Ніколи не чув щирого вітання з боку рідні. Ніколи не знав, яке це свято.

  Ні, це не єдина причина. На ці святкування, подарунки чи вітання мені все одно. Вони ж нічого не змінять у моєму житті.

 Та коли твій день народження у найгіршу пору року. Весна — холодний, мряклий, темний березень. Місяць одразу після зими. Для мене — початок лиха. А число 11 завжди здавалось чимось зловісним чи містичним.

 ​І ось знову одинадцятого березня я сам один. З того моменту, як Генрі з’явився в моєму житті, минуло кілька років. Сьогодні мені вже 14. Гарна дата, правда?

 Хоч ми і друзі з Генрі, та він не знає, коли в мене «святковий» день.

​— Гей! Чого похнюпився? — Я сидів на траві на краю обриву, дивився, як сонце заходить за замок. Генрі висів у небі. Багато разів просив його навчити мене магії, та він торочив одне й те ж: «З магією потрібно народитись».

Та-та, якби ж я народився у сім’ї магів...

​— Знаєш, що мені старший брат, Арнольд, каже: «Згадай гівно, ось і воно».

  Генрі насупив брови та підлетів до мене.

​— Так і скажи, що поганий день! — Так! Цілком згоден! Найгірший!

​— Знаєш, а ти вгадав! Найгірший день у році! — я відкинувся на спину та розлігся на землі. Генрі сів поруч у позу лотоса, або собаки, як я люблю її називати.

​— А чого тобі 11 березня не вгодило? Що, народився сьогодні чи що? — з насмішкою промовив він.

​— Так! — Хоч вигляду не показав, та всередині радів, що випала можливість розказати.

​— Що, реально?

​— Так. У цей день 14 років тому з’явився я у світі!

​— Так це класно! Вітаю з днем народженням! — Вперше ці маленькі слова прозвучали так солодко, як мед.

​— Зовсім не класно! Є багато причин, аж лінь перераховувати!

​— Ну, це вже твоя справа, — Генрі зітхнув. Я глянув краєм ока на нього. Він дивився в небо. — Якби ти хотів, ти міг би зробити так, аби твій день народження став найкращим, — він знову перевів погляд на мене, читаючи моє питання: «Як?» — Зроби цей день лише для себе. Ти ж не любиш свою сім’ю... хоча вона в тебе є... У свій день піди сюди, я обов’язково прийду теж. Раз ти не хочеш робити свій день щасливим, я зроблю його замість тебе!

​— Хах, ну спробуй! — Мені аж цікаво стало, що він придумає.

​— Ти ж хотів магію?

​— ТАААК! ТАК! ХОТІВ І ХОЧУ! — Я зіскочив із землі на ноги і ледь не накинувся на найкращого друга.

​— Воу-воу, спокійно! Є в мене одна річ, яку робив... для тебе, — Генрі зашарівся? — Але проблемка в тому, що вона ще не готова для використання. Я... боюся ще її давати тобі.