Глава 10 " Хеллі "

  Я вкотре прокидаюся в цьому будинку. Нарешті не почуваюся стомленою та  виснаженою. Голова не болить, тіло не ниє. Я хочу вибігти й побігати надворі, як мала дитина. Звідкись у мене з'явився ентузіазм до пригод.

  З живота пролунало бурчання, наче у звіра. Я голодна. Каші, що була вперше, вже немає. А шкода...

  Двері рипнули. Глянувши на юнака з сапфіровими очима, я одразу все згадала...

  Відчула, як щоки запалали. Не так потрібно було поводитися. Він же мене тоді врятував! Я прокинулася в затишному місці, рани були оброблені, поруч стояла їжа. Але щойно я його побачила, то бездумно втекла. Без жодного слова вдячності.

    Хлопець узяв дерев'яне крісло, що стояло біля столика в центрі кімнати. Як я його не помітила?

    Він сів навпроти мене.

   Чорт забирай, я навіть у вічі не можу подивитися! Ніби якщо подивлюся, то світ зірветься.

​— Голодна? — Він що, думки ще й вміє читати?! Але чи варто...

​— Та ні... — Зрадницький звук пронісся з мого живота. Я обхопила його руками, ніби можу заглушити. Ще й він тут, як на зло, розсміявся.

​— Значить, ні, — я з-під лоба глянула на нього. Він... добрий. У нього очі добрі. І його усмішка справжня. — Зараз повернуся.

   Він пішов до дверей, що були з іншого боку. Їх я також не помітила спочатку.

    Скинула з себе ковдру й спустила ноги на землю.

   ​Я знову в новому костюмі. Штани та футболка — легкі й приємного лимонного відтінку. Я закотила холошу на лівій нозі.

   Вся нога в бинтах. Я пам’ятала, як котилася по дорозі, яка складалася з камінців та гілок дерев, але не очікувала, що пошкодження будуть настільки значні.

​— Важко повірити? — Це був голос юнака, який знову ввійшов у кімнату з тарілкою. Над нею підіймалася пара. Запах такий апетитний, аж слинки потекли.

  Він поставив тарілку на стіл і сів на те саме дерев’яне крісло, на якому сидів раніше.

​— Чогось ще чекаєш? — Хоч це і не прозвучало зі злобою, стало якось ніяково.

​— Ні... — Я сіла на крісло, яке було навпроти хлопця.

  У тарілці був суп. Дрібненько нарізані шматочки моркви, картоплі та м’яса.

  Вони випливають, як тільки я перемішаю суп ложкою. Тарілка зроблена з дерева. Ложка також дерев’яна. Не знаю чому, але мене трохи захоплюють вироби з дерева.

​— Ай, гаряче! — Я спробувала суп і ледь не обпекла язик. Рукою швидко дмухнула собі в рот.

​— Обережніше! Ти нікуди не поспішаєш, — хлопець встав з-за столу та пішов у кімнату, з якої раніше повернувся. Прийшов через пару секунд зі склянкою води.

​— Дякую.

  Протягом наступних хвилин ми сиділи мовчки. Вже обережніше і повільніше їла те, що дали.

​— Я Тайлер, нагадую, якщо ти забула, — хлопець забрав тарілку. Я нікуди не вставала, просто чекала, коли він повернеться. А повернувся він дуже швидко. Найбільше мені не хотілося цієї розмови. Хочу просто повернутися додому...

​— Хеллі, — я не збиралася дивитися співрозмовнику у вічі.

​— Чому мовчиш? — запитав Тайлер через пару хвилин мовчанки. — Ти не хочеш запитати, що це за місце, де ти, чому ти тут і таке інше?

   Він правий, мовчати — не вихід.

​— Як я в іншому... одязі? — я дивилася на свої руки, зібрані в кулачки, лише гралася пальцями.

​— Це запитання краще ставити до Аліси, — мені аж легше стало.

​— Тоді... де я? — Я хочу переконатися, що це світ людей.

 Я б знайшла місце, де розташований портал. Повернулася до сім’ї Дармінів. Переконалася, що з Ноєм усе добре. А далі...

​— Ти в будинку, який знаходиться на краю Кінгея, — просвітив мене. Це ще що за місце?! — Не знаєш? Маленьке містечко, що біля столиці.

   Він має на увазі Пенпелію? Але як? Портал мав бути десь у лісі Чорного Вовка. А він біля Пенпелії... Хіба місце, де раніше жили ми, маги, тепер має якусь там дурнувату назву Кінгея?!

​— А ти звідки? — це питання можна пізніше дослідити. Він — загадка в моїх очах досі.

​— Я живу тут, — клас, я ночувала в домі якогось чувака. А я ж його навіть не знаю! Це найгірший день! — Ну, частково. Моя сім’я зі столиці. Та й я сам звідти. Так... просто вийшло.

​— Ага, ясно... — Та що там ясно. Хто цей хлопець?!

  Схоже, розмова зайшла в глухий кут. Чи краще сказати тупий?

​— Є якась назва в лісі, де ми зараз? — Цікаво, чи ці люди все змінили, чи щось залишили.

​— Колись ліс називали якимось Вовком чи щось типу того. Але зараз він вважається забутим і закинутим, — Звичайно! На що я ще очікувала.

​— Звідси можна побачити місто? — Цікаво, як змінилася моя рідна домівка.

​— Так, не далеко звідси, але скоро стемніє... Гей, ти куди?

   Я встала і попрямувала шукати місце. Не знаю... мені так хочеться побачити дім...

​— Та зупинись! — Тайлер схопив мене за зап’ястя. Це сталося, вже на вулиці, трохи далі від будинку.