Глава 9 " Ной Дармін "

​— Авжеж, не вам!

— Ага... тоді вибачай.

— Для кого мали бути ті слова?

— Ем... для... одного з моїх однокласників... — Вона збрехала. Чому ти не хочеш казати нам правди? Невже я зробив помилку.

​— Зрозуміло, — не хочу, аби ти віддалялася. Ми ж як сім’я, хоча ми не рідні по крові. Чи це і є причина, чому ти тікаєш?

​— Тоді... я піду.

​— Ти куди? Можна з тобою? — одразу вигукнув Рей.

​— Давай... іншим разом. Хочу... побути одна. — Хеллі усміхнулася. Але за цим усміхненим обличчям вона щось приховує.

  Хеллі йшла від нас. Куди вона тільки могла піти?

​— Що, думаєш, йти чи не йти за нею?

​— Не задавай дурних питань! — Рей вдивлявся, як лис у здобич. — Ехх... так. Я хочу піти за нею. Якесь паршиве передчуття.

​— Ну що з тобою робити? — він посміявся легким, глузливим сміхом. — Я з тобою!

​— О, це вже ні, братику. — Бери його з собою. У невдалий момент усе спортить, і довіри до нас — нуль.

​— Гм, думаєш, що я нароблю справ?

​— Чесно? Так.

​— Хах, не довіряєш ти мені, Ною. Як так? — він обернувся спиною до мене. — Ну добре. Але тільки сьогодні. Наступного разу не відкрутишся.

  Рей показав язика, як Левко, коли сердиться.

***

  Хеллі почала змінюватися майже одразу, як почалося її нове життя у Белґалії. Я чітко пам'ятаю дні, коли ми були малі.

  Рей, якому сім років. Він був малим хлоп’ям із буйно грайливим характером. Не мав тоді такої шевелюри, як зараз. Завжди грався з усіма, але найбільше з Хеллі. Пригадую його невинний голос, як він казав у свої майже сім, що ця дівчина з очима, як у брата. Ті м’ятно-зелені очі.

  Дитяча любов настільки мила.

  Він сказав мені це один раз, коли я сидів під деревом, у теплу літню погоду. Читання книги заворожувало мене так, як дитячі часи, які я мав. Мав, але вони несуть найгірший спогад про дитинство. Один момент, одну ніч, сподіваюся, лише один раз у житті.

  Хтось пережив його, як день, що гірший за поганий. Він почав плисти далі за течією.

 Хтось інший викарбував цей момент у собі. Не збираючись забувати про те, що сталося.

 Доволі довгий час я вважав, що в Белґалії не залишилось таких людей. Що всі забули це, як страшний сон. Втрати прийняли і вони залишилися у більшості. Та вони живуть.

  Сміються та плачуть, як у звичайному житті.

  Здавалося, ми прийняли це життя за своє.

  Хоч і мої побоювання щодо Хеллі сиділи десь у мені. Переконався у них, лиш пару днів тому.

​  Що я зробив не так? Чому я помітив це так пізно?

  Адже та Хеллі віддалялася кожного разу все більше. Вона ніби змушувала себе посміхатися, ходити з нами кудись. Увесь час була іншою. Не тою Хеллі, яку я запам'ятав.

  Але ж вона не має крижаного серця. Були моменти, коли вона знімала з себе маску.

  Тоді у моїх очах приходила справжня Хеллі.

  Чому я уникав тих кадрів життя? До чого вони призвели?

  Я за десять метрів від неї. Я наглядаю за Хеллі з-за дерева.

  Вона сидить біля порталу у світ людей. Іншими словами — могили її батька.

​  У мене лише одне питання:

  Яким чином вона тут?

  Може мені підійти...

  Хрускіт гілки.

​— Хто тут? — я наступив на гілку від дерева, а вона одразу зірвалася на ноги. — Це ти... Тут хтось є?

  Я сховався за дерево.

  Будь ласка, ти мене не побачила. Тільки не зараз. Лише не у цю мить. Будь ласка.

  Шурхіт трави та хлюп води.

​  Я виглянув. Вона сиділа на траві. Вдивлялася у глибину цього озера, яким насправді був портал.

  А останній раз Хеллі була тут, коли їй ще не виповнилося шість.

 Протягом наступних п'ятнадцяти хвилин вона лиш сиділа. Ніби когось вичікувала. І те, що вона сказала ("— це ти..."). Вона на когось чекає?

  Хеллі піднялася. Почала крокувати в мою сторону.

​  Я ховаюся у глиб лісу, але...

  Цей чоловік у чорному каптурі. Він з'явився з порталу? Але це не можливо... зачекайте.

  ​Я маю встигнути сказати... я маю зробити...

  Він дістав зброю. Не меч, не стріли, не рушниця. Щось схоже, але менше.

 Відпускає гачок. Глухий звук, який сполохав усю живність у лісі. Срібляста куля. Швидкість... така, що ця куля вже у мені.

  Земля холодна, така... я не маю втрачати свідомості... Хеллі!

  Вони ж не зможуть пройти через портал. Там бар'єр...

 Тріск... скло? Лід? Ні... ні, вони не могли так просто пробити його.

  Я маю встати...

​  Я встану... і падаю. Біль охоплює все тіло. Куля попала кудись у живіт.

  Мені... здається... я зараз засну....?

***

  У мене холодні руки, а голова, як вогонь. Я бачу небо у жовто-гарячому кольорі. Вже вечір.

Піднятися на ноги важко. Тіло важке.

  Переді мною спливають останні моменти.

  Глянув на місце ураження. Куля потрапила в правий бік живота.

  Я зможу дійти додому.

  Потрібно розказати, що сталося. Обговорити та вирішити план дій.

​— Гм, думаєш, що я нароблю справ? Хах, не довіряєш ти мені, Ною. Як так? — я згадав ці слова. Вони як гострий ніж у руках убивці. Небезпечні та непередбачувані. Чому я відмовив йому? Треба було сказати так! Треба було... Вже пізно! Не варто думати про це!