Глава 8

  Прокинутися вранці під спів пташок — це справді чудово. Але не цього разу.

 Я опинилася в незнайомому будинку. Лежала в незнайомому ліжку. Була в якомусь новому одязі, який бачила вперше. Біля ліжка на тумбочці стояла тарілка з іще гарячою кашею. Уся кімната була наповнена новим запахом, інтер'єром і звуками.

  Ззовні чути нові пісеньки пташок, яких я ще не чула. Сосна і хвоя ніби ростуть у цій кімнаті. Дім зроблений із дерева. Він простенький. Немає складних візерунків на стінах чи дверях, або ще чогось, що могло показати його кращим.

    ​Я вдягнена в штани й кофту кольору осіннього листя. Він теплий, як для весни. Приємно відчувати щось таке на собі.

    Я ледь піднялася і сіла на ліжку. Запах якихось трав. Не знаю точно, що там є, але відчуваю но0тки лаванди. Якесь тепло проникає всередину від цього. Сонце пробирається через вікно, що трохи далі від тумбочки.

    Я сповзаю з ліжка. Були імпульси в голові. Глибокі рани запекли і стягнули шкіру. Запах засохлої крові. Але поміж усього найважче було спині. Як встала, то ледь не втратила рівноваги. Добре, що поруч була тумбочка, яка стала моєю опорою. Та навіть цей біль не завадив підійти до вікна.

  Так, усе моє тіло вкрите ранами, але вони отримали належний догляд. Хто це зробив? Чому?

   З вікна видніються хащі лісу. Пташки щебечуть на гілках. Сонце гріє через вікно. Небо блакитне, лазурового відтінку, без будь-яких хмар.

    Авжеж, погода прекрасна. Але це не привід забути про вчорашнє.

   ​Я не знаю, що з Ноєм. Чітко пригадую той короткий момент. Я падаю вниз, а він уже лежить на землі. У крові.

     Але найбільше дивує навіть не те, як я тут опинилася. А чому тривога не заповнює мене. Хочу сказати, що страшно від цього спокою. Але я збрешу, якщо скажу таке.

   Брязкіт металу, який б'ють об нього самого. Важкі вдихи та видихи. Короткі розмови.

    Серце забилось трохи сильніше від додаткових звуків.

   Залишатися тут — це дурість. Я не знаю, чий це будинок. Я не знаю, чому я тут. Якщо я тут заради якихось не благих намірів, я маю забиратися звідси. Мені потрібно повернутися додому. Там... тоді, Ной, він же поранений. Як я можу насолоджуватися цією атмосферою, якщо навіть не впевнена, чи він ...

***

   Двері не скрипнули, як я очікувала. Я визирнула з-за кута будинку. На галявині розмахувалися залізними мечами. Хлопець і дівчина, десь мого ж віку. Але, можливо, дівчина молодша за мене...

  Погляд юнака перевівся із суперниці на мене. Це сапфірові очі, не коротка стрижка, темне каштанове волосся, але якогось вогняного відтінку. Він мав кучеряву, більш хвилясту шевелюру. Чітко окреслена лінія щелепи та підборіддя. Ніс не горбатий, виглядає занадто ідеально. Світлошкірий красень. Можна подумати, що він принц.

   Тіло заніміло, але подумки я вже бігла. Він також завмер. Дивився так, ніби побачив мене вперше.

   Його суперниця — дівчина з чорним волоссям, як у безхмарну ніч. Густе, довге та зібране у кінський хвіст. Чорноволоса стояла до мене спиною. Вона без роздумів замахнулася на красеня. А він ледь встиг захиститися.

   Брязкіт мечів оживив мене. Без вагань, машинально, розвернулася у протилежний від них бік. Ноги понесли в глиб лісу. Не знаю, куди йти. Не знаю, де я. Але краще я буду тут сама, ніж знати, хто вони і для чого вони тут.

  Ліс видавався безмежним. Миле щебетання пісень. Маленький грайливий вітерець. Непомітне сонце. Усе виглядає новим. Тут є справжнє відчуття гармонії. Раз воно є, тоді чому не проникає в мене?

   Глянула назад. За мною ніхто не біжить. Мені жарко. Костюм, який на мені, посилює температуру. На ногах я маю якісь вовняні сіренькі носочки. Запах свіжої крові. У голові знову відчуваю сильну пульсацію. Тепер не тільки ділянки з ранами, а все тіло. Ця вібрація відчутна лише мною. Мені важко встояти на ногах. Колінами стукаюся об землю, ще мокру від ранкової роси.

  Напевно, весь костюм прекрасного осіннього кольору вкритий моєю кров'ю. Треба ж щось зробити. Рани, здається, кровоточать не так сильно, як очікувалося. Мені рано чи пізно потрібно переодягтися. Але ці рани засохнуть. Буде боляче їх віддерти.

  Урівноважую своє дихання. Дивлюсь на свої руки. Маленькі порізи. Червоненькі лінії. Серце стискають, як губку. Але воно не повертається в початкову форму.

    На руки падає одна, дві, три, чотири... мої сльози. Вже сама чую, як я плачу. Усе розпливається від солоних крапельок на моїх очах. У горлі щось застрягло. Намагаюся викашляти це, та не вдається. Я хникаю, як мала дитина. Закриваю, витираю, обтираю своє лице. Ховаю його у свої руки.

  Я сиджу так незліченний час. Світ зупинився б від найменшої зміни цієї обстановки. І він зупинився.

  Відчуваю, як мурашки заповзають через моє праве плече. Розходяться поволі, але водночас швидко. Я здригаюся. Тепла, важка, але невагома рука торкається мого плеча.

   Несвідомо перевертаюся. Незграбно, і не зрозуміло, чи то лежу, чи то сиджу. Руки ледь витримують опорну роль. Я хочу встати, бігти. Ноги зараз не мої. Не можу ними керувати.

   Наді мною нависло обличчя у тіні. Той красень з очима, як сапфіри.