Глава 7

   Холодна й мокра трава. Звуки дощу страшно безжальні. Краплі жорсткі, б'ють об і так вже побите тіло. Воно відчуло так багато за цей короткий незліченний час.

 Я кочуся кудись... Голова вже іде обертом. Мені страшенно холодно. Різкі імпульси по всьому тілу. Тремтіння, яке відчуваю лише я. Холод проникає в шкіру через голі ділянки, які утворилися від гілок дерев та каміння на землі.

 Вже не відчуваю тіла, лишилося лише пригнічене відчуття болю.

   Мабуть, я падаю з обриву.

 Різкий стук об землю, окутаний звуками дощу й обуреного вітру. Якийсь хрускіт у мені. Якось я ще лишаюся при свідомості. Дихати важко. У легенях ніби щось заважає вдихнути на повні груди повітря. У голові — скривлений звук птаха при смерті.

​  Я безсила. Я лише можу думати про порятунок. Лежу на холодній, мокрій і повній бруду землі. Як це сталося? Був Ной. Це було біля озера у лісі. Мене хтось потягнув в озеро. А потім вдарили, проштовхнули через крижину льоду, об яку можна зламати всі мої кістки. Та зламалася, схоже, вона сама.

  Я з останніх сил ледве відкриваю очі. Навкруги — сама темрява. Неясні плями чорного, сірого, якогось темно-синього й зеленого. І ноги в далечині...

  Хтось іде? Я ж удома? У справжньому, рідному? Я знаю, де це...

  До цього часу було не просто холодно. Було відчуття, ніби тебе кинули в річку посеред зими, без теплого одягу, тільки у футболці й тоненьких штанах.

  Зараз хтось підіймає мене. Руки такі теплі, гарячі, як вогонь. Цей дотик зігріває.

  На секунду відчула своє тіло. Рани, великі чи незначні, вони відчутні так яскраво. На мене ніби окріп вилили. Я нию від цього відчуття. Але на заміну цьому тепло поширювалося по всьому тілу. Навіть ті жорсткі краплі дощу вже не такі жорстокі для мене.

​— Все буде добре... — чийсь незнайомий оксамитовий голос. Такий приємний, теплий, віє спокоєм.

  Але чий він? Якщо це просто підстава... Я вже не можу мислити свідомо... 

   Я хочу... додому. — Я готова кричати про це, але сказати нічого не можу.

 Мені здалося чи ні? Щось обпекло мене на щоці. Тоненька струмка в мене на обличчі. Чи то мої сльози проступили із запізненням, чи дощ...

   Темно, але я хочу... глянути, хто це...

   Нечіткий обрис лиця. Не коротка стрижка, хлопець. Очі, як сапфір. Гарні, невиразні. Добрі.

    Він глянув на мене.

  Цей вираз обличчя я не зрозуміла. Чи то добрий, чи злий. Якийсь нейтральний, але рішучий.

  Мене окутала темрява... крім неї, я нічого більше не бачу...

​    Я провалююся кудись знову....