Глава 6

  Прокидатися вранці під спів пташок — це чудово. Але сьогодні все інакше. Насолодитися їхнім співом зможу іншим разом. Зараз потрібно зробити справи.

  Пів години готувалася. Пів години придумувала, що сказати. П'ятнадцять хвилин влаштовувала невеликий безлад у кімнаті. І десять хвилин лежала в ліжку, чекаючи, коли хтось зайде, щоб розбудити мене.

  Почула чиїсь кроки. Важкі та швидкі, вони ставали дедалі голоснішими. Я скрутилася в клубок у ліжку, накрилася ковдрою з головою і почала чекати.

​— Хеллі! Ти спиш? Сьогодні не... Хеллі? — Я одразу впізнала голос. Чому він? Чому не хтось інший? У цю мить відчула, ніби хтось по-справжньому скручує мені живіт.

  Ковдру поволі стягнули. Я заплющила очі й вичікувала, думаючи, чи спрацює мій план. Чи вдасться мені прикинутися хворою?

​— Хеллі? Як ти? — тихий, спокійний голос, як завжди сповнений турботи. Його прохолодна рука торкнулася мого чола. Я відчула приємний холод, а потім жар. Ніби мене кинуло в гарячку. Непомітний жар, що був усередині. 

  Несвідомо мене почало трусити, а спати захотілося, як ніколи. Відчуття власного тіла кудись зникло. Воно є і його немає. Я стискаю себе сильніше. Чому мені насправді боляче? Це мала бути лише сценка, проста маленька вистава. Чому ж усе йде не за планом останнім часом?

​  Відчуваю, як легким рухом руки він витирає щось на моїй щоці. У роті — ледь солоний присмак. Запізно розумію, що плачу. Сяк-так затуляю обличчя руками. Так, це мої сльози. Так, я плачу.

​— Хеллі... — Він знову... говорить цим тоном.

​  Я намагаюся приглушити крики, що рвуться назовні. Я мовчу. Чуються тихі схлипи.

  ​Не можу зрозуміти свою поведінку. Я плачу. Чому я плачу? Я хочу заритися в якусь нірку і не вилізати з неї. Хочу говорити, хочу мовчати. Я хочу щось розбити чи розірвати. Але... так, я хочу обійняти його. Хочу висловити все, що накипіло. Хочу поговорити.

  Мені здається, я вже кидаюся в його обійми і реву, як мала дитина. Як колись у дитинстві.

   Але, на щастя, я не роблю цього. Я просто кажу:

​— Можна... я залишуся... вдома? Я погано себе почуваю, — я стишувала голос. Говорити було важко. Почула зітхання. Мене знову накрили ковдрою, але вже не з головою.

​— Добре, — коротко сказав Ной.

Двері зачинилися, а я потонула у думках.

***

  Повіки важкі. Голова гуде. Тіло не слухається. За безліч хвилин я встаю. Сонна, стомлена, без чіткого розуміння свого існування.

  Виглядаю у вікно. Сонце майже по центру в небі.

  Думаю, зараз приблизно десята ранку.

 Почуваюся погано, дуже погано. Не фізично, а скоріше морально. Згадую про ранкового гостя.

 Намагаюся зрозуміти, що він мав на думці, але краще забуду про це. Я хотіла б забути, але згадую про Ноя. Він не забуде. Він намагатиметься дізнатися, що зі мною. Але що дізнаватися, якщо я сама не знаю причини...

  Мабуть, єдине, що я можу зробити, це уникати його.

  Двері рипнули, коли я вийшла з кімнати. Нікого не було. Усюди тиша. Незвична тиша, що рідко тут буває. Лише мої кроки по мармуровій підлозі наповнюють цей простір. Мій шлях пролягає до озера. Так, нарешті, те озеро в Лісі Білого Вовка.

 Я вийшла у двір. Недалеко від мене чуються голоси. Вони десь у саду.

 З-за кута виглядаю, хто там. Дружина голови роду Дармінів і… Ной.

  Чому він там?

  Він повернув голову в мій бік. Не швидко і не повільно.

  Я ховаюся до того, як ми зустрілися б поглядами.

  Серце гупає. Я добре чую, як воно б'ється.

  Дихання зупинилося на якусь мить.

 Не хочу… бачити його. Я не зможу нормально з ним говорити. Принаймні зараз.

  Чую шурхіт трави.

  Він підходить ближче… ближче…

— Ною, щось сталося? — я дихаю, серцю спокійніше.

— А, ні, нічого… — я радію цим словам.

  Спускаюся донизу. Сідаю беззвучно на траву.

 Голова притуляється до холодного бетону. Рука автоматично кладеться десь біля серця. Мене охоплює спокій, змішаний з радістю.

  Туди йти не можна. Інакше розмови підуть рікою.

 Встаю на ноги. Обходжу дім. Я вийду з іншого боку. Через запасний вихід.

  Але все-таки дивує те, як сьогодні тихо в будинку. Так, це добре. Якби хтось із дітей Ноя чи Силін був тут, вони б побачили мене, і їм не знадобилося б багато часу, аби прибігти до батьків та почати розповідати, що й кого вони бачили.

  Сьогодні я піду до озера. Я знаю, звучить безглуздо. Просто хотіти, тягтися до озера в якомусь ледь забутому лісі.

  Я не можу пояснити, чому хочу туди. Просто, я просто хочу.

  Хай хто стане переді мною, але я піду...

— Привіт, як справи?

— Якого біса… — сказала я лише губами.